— Супер, — сказав я.

— Ага, непогано як на бабусин атракціон. — Він поправив свій котелок, скосивши його на інший бік, і поглянув на мене оцінюючи. — Скільки в тобі зросту? Шість і три[8]?

— Шість і чотири.

— Ага. Побачимо, як тобі сподобається катати свої шість і чотири на колесі в середині липня у шкурі, співаючи «З днем народження» якомусь розбещеному малому шмаркатому засранцю з цукровою ватою в одній руці і напіврозталим ріжком морозива в іншій.

— У якій шкурі?

Але Гарді вже йшов до своєї машинерії і не відповів. Може, не розчув через радіо, бо з нього саме горлав «Крокодилячий рок». А може, хотів, щоб моя майбутня праця в ролі одного з веселих песиків «Джойленду» стала сюрпризом.

До зустрічі з Фредом Діном я мав убити понад годину, тому прогулявся Дорогою Гінчаків до вагончика, де продавали гарячі обіди (й, судячи з усього, бізнес ішов непогано). Не все в «Джойленді» було пов’язано з собачою темою, проте їй присвятили чимало місць. Не винятком стала і ця забігайлівка, під вивіскою «Смаколики-цуциколики». Мій бюджет для цієї подорожі в пошуках роботи був сміховинно малим, проте я подумав, що кілька баксів на чилі-доґ і паперовий пакетик картоплі-фрі якось уже дозволю собі витратити.

Коли я порівнявся з яткою хіроманта, переді мною виросла Мадам Фортуна. Хоча це не зовсім правильно, бо Фортуною вона була лише в період з п’ятнадцятого травня до Дня праці. Протягом цих шістнадцяти тижнів вона вбиралася у довгі спідниці, сітчасті багатошарові блузки й шалі, прикрашені розмаїтими кабалістичними символами. У вухах у неї теліпалися золоті кільця, такі важкі, що відтягували мочки, і розмовляла вона з сильним циганським акцентом, завдяки якому здавалася персонажем з фільму жаху тридцятих років, з тих, де показували оповиті імлою замки й зловісно завивали вовки.

Решту місяців року вона була бездітною вдовою з Брукліну, яка колекціонувала статуетки Гуммель[9] і любила дивитися фільми (особливо сльозливі мелодрами, де якась дівчинка захворює на рак і красиво вмирає). Того дня на ній був скромний чорний діловий костюм зі штанами й туфлі на низьких підборах. Кольоровий штрих додавав рожевий шарфик навколо шиї. Голову Фортуни вінчала кучма густих неслухняних сивих кучерів, проте то була перука і поки що вона зберігалася під скляним куполом у будиночку в Гевенз-Бей. Власне волосся віщунки було коротко стрижене й фарбоване в чорний колір. Фанатка любовних історій із Брукліну і провидиця Фортуна мали тільки одну спільну рису: обидві вважали себе екстрасенсами.

— Над тобою нависла тінь, юначе, — проголосила вона.

Опустивши погляд, я побачив, що вона цілковито має рацію. Я стояв у тіні «Колеса Кароліни». І вона теж.

— Та не ця, дурко. Над твоїм майбутнім. Ти відчуватимеш голод.

Я вже його відчував, до того ж сильний, проте цуциколик завдовжки з фут невдовзі його втамує.

— Це дуже цікаво, місіс… е-е…

— Розалінд Ґолд. — Ворожка простягнула руку. — Але ти можеш називати мене Роззі. Як усі. Хоча поки сезон… — Вона ввійшла в образ, тобто заговорила так, наче вона — Бела Луґоші[10], тільки з грудьми. — Боки дзезон, я… Фортуна!

Я потиснув їй руку. Якби вона була не лише в образі, а й у костюмі, на зап’ясті б задзеленчало з півдесятка золотих браслетів.

— Дуже приємно. — І, приміряючи той самий акцент: — А я… Дефін!

Вона навіть не всміхнулася.

— Це ірландське ім’я?

— Так.