— Мені однаково, хто ти там, у зовнішньому світі, — сказав він. — Тут «Джойленд». Країна розваг. Шоу. І ти один із нас. А це означає, що ми маємо право про тебе піклуватися, хочеш ти цього чи ні. Тому починай щось їсти.

— Починай багато їсти, — виправила Роззі. — Зараз, опівдні, увесь день. Щодня. І постарайся їсти щось, крім смажених курчат, бо там, скажу тобі, серцевий напад у кожній гомілці. Піди в «Печерний лобстер» і замов рибу й салат із собою. Скажи, хай зроблять подвійну порцію. Набери трохи ваги, щоб не скидатися на ходячий скелет на сцені цирку. — Вона глянула на Лейна. — Дівчина, точно тобі кажу. Це ж видно неозброєним оком.

— Не знаю, в чому причина, але годі, бля, сохнути, — сказав Лейн.

— Негарно так висловлюватися в присутності дами, — дорікнула йому Роззі. Вона знову ввійшла в роль Фортуни. Невдовзі могла розродитися фразочкою на зразок «Дзе те, джого ходжуть духи» абощо.

— Та, іди ти, — сказав Лейн і пішов до колеса.

Коли його вже не було видно, я подивився на Роззі. Насправді вона не дуже годилася на роль матері, проте на ту мить інших альтернатив я не мав.

— Роз, невже всі про це знають?

Вона похитала головою.

— Та ні. Для більшості старожилів ти всього-на-всього ще один молодий і зелений головний-куди-пошлють… хоча вже не такий зелений, як три тижні тому. Але багатьом тутешнім ти подобаєшся, і вони бачать, що з тобою щось діється. Твоя подруга Ерін, наприклад. І твій друг Том. — «Друг» вона промовила так, наче воно римувалося з «потрух». — Я теж тобі друг і, як друг, скажу, що серце зібрати докупи не можна. Тільки час на це здатен. Зате ти можеш зібрати докупи своє тіло. Їж!

— У мене таке враження, що ви єврейська мама з анекдоту, — зауважив я.

— Я таки єврейська мама, і повір, це не анекдот.

— Анекдот — це я. Бо постійно про неї думаю.

— Цьому ти зарадити не зможеш, принаймні тепер. Але до інших думок, які часом тебе навідують, ти повинен повернутися спиною.

Мабуть, у мене відвисла щелепа. Я не певен. Але точно знаю, що очі округлилися. Люди, які так довго пробули в бізнесі, як Роззі Ґолд у ті часи (говіркою їх називали рукавичками, за вміння читати з долоні), вміють вловлювати хід твоїх думок, тож здається, що це телепатія, а зазвичай це лише спостережливість і уважність.

Хоча не завжди.

— Я не розумію.

— Облиш слухати ті похмурі записи, ти мене зрозумів? — Вона суворо зиркнула мені в очі та розсміялася — з подиву, який у них побачила. — Нехай Роззі Ґолд лише єврейська мама й бабуся, та Мадам Фортуна бачить чимало.

Так само, як моя квартирна хазяйка. Трохи згодом я дізнався (коли побачив, як Роззі та місіс Шопло обідають разом у Гевенз-Бей в один з вихідних, які в Мадам Фортуни видавалися нечасто), що вони давні близькі подруги й знають одна одну багато років. Місіс Шопло стирала порох у мене в кімнаті й раз на тиждень пилотяжила підлогу. Вона могла бачити мої записи. Що ж до решти — тих сумнозвісних суїцидальних намірів, що часом навідували мене, — чи не могла жінка, яка більшу частину свого життя провела, спостерігаючи за людьми й шукаючи психологічних підказок (тих, що і говіркою, і мовою великого покеру називалися телзами), здогадатися, що чутливий юнак, якого щойно покинула дівчина, міг плекати думки про таблетки, і мотузку, і морські хвилі?

— Я їстиму, — пообіцяв я. До Перших воріт мені ще треба було зробити купу всього, та загалом аж нетерпеливилося втекти від неї, поки вона не сказала щось цілковито ганебне, наприклад: «Її дзвати Вендзі, і ти досі думаєш про неї, коли маз-турбуєш».

— А ще перед сном випивай велику склянку молока. — Вона настановчо піднесла догори вказівний палець. — Не кави — молока. Помодже тобі зпати.