— Мені сподобалось.

— Чому?

— Тому що деякі діти плакали. Мабуть, так.

Він усміхнувся.

— І?

— Невдовзі вони б усі ревли, а я це зупинив.

— Так. Ти станцював «Гокі-Покі». Іскра генія. Звідки ти знав, що це спрацює?

— Я не знав. — Хоча насправді… знав. На якомусь рівні я знав.

Він усміхнувся.

— Ми в «Джойленді» маємо звичку кидати новобранців, наших зелених, у вир подій без підготовки, бо в деяких людей, обдарованих людей, прокидається спонтанність, така особлива і така цінна, як для нас, так і для наших відвідувачів. Ти щось дізнався про себе оце щойно?

— Ну, я не знаю. Можливо. Але… сер, можна щось спитати?

— Питай сміливо.

Спочатку я вагався, та потім вирішив зловити його на слові.

— Здавати цих дітей нянькам — нянькам у парку розваг, — мені це здається, ну не знаю, якоюсь жорстокістю чи що. Хоча у Виляй-Крути малим дуже добре. Весело, — поспіхом додав я.

— Синку, ти повинен дещо зрозуміти. «Джойленд» дає от стільки прибутку. — Він зовсім трішки відставив вказівний палець від великого. — Коли батьки знають, що за їхніми крихітками наглянуть — навіть якщо йдеться про кілька годин, — вони привезуть усю сім’ю. Якщо ж їм потрібно буде наймати няньку вдома, то можуть не поїхати взагалі й тоді наш прибуток впаде до нуля. Я розумію, про що тобі йдеться, але в мене є свої міркування. Більша частина цієї малечі ніколи ще не бували в такому парку. Вони запам’ятають його так само, як перше кіно чи перший день у школі. Завдяки тобі вони не пам’ятатимуть, що плакали, бо батьки їх покинули, хай навіть і ненадовго. У їхній пам’яті відкладеться, що вони танцювали «Гокі-Покі» з веселим песиком Гові, який з’явився, мов за помахом чарівної палички.

— Напевно.

Містер Істербрук простягнув руку, але не до мене, а до Гові. І заговорив, погладжуючи шкуру вузлуватими пальцями:

— У парках Діснея все за сценарієм, а я це ненавиджу. Ненавиджу. Як на мене, то в Орландо веселощі роздмухують. Я прихильник невимушеності й часом бачу, коли хтось — геній невимушеності. У тобі є ця іскра. Казати щось ще зарано, але так, у тобі це є. — Він поклав долоні на поперек і потягнувся. Я почув чергу тривожно гучного хрускоту. — Не проти, якщо я складу тобі компанію в карі дорогою назад на лежбище? Здається, сонця з мене на сьогодні досить.

— Мій кар — ваш кар. — А оскільки «Джойленд» був його парком, то проти правди я не погрішив.

— Думаю, цього літа ти часто вдягатимеш шкуру. Більшість молодих людей вважає це тягарем, ба навіть карою. Але мені здається, у твоєму випадку це буде не так. Хіба ні?