— Авжеж.
Довгенько ми так сиділи. Ерін обережно розпитувала, і я дещо розповів, але не все. Мені справді було сумно. Справді було боляче. Але я відчував набагато більше і не хотів, щоб друзі це помітили. Частково тому, що батьки навчали мене: вивалювати свої почуття на інших людей — це верх неґречності. Але головна причина крилася в тому, що мене самого налякала глибина й сила моїх ревнощів. Я не хотів, щоб вони бодай спіймали здогад про існування того верткого хробака (він був із Дартмута, Господи, так, напевно ж, належав до найкращого студентського братства та їздив на «мустангу», який батьки подарували йому на честь закінчення школи). Та й ревнощі в усьому цьому були не найгіршим. Найгіршим було страхітливе усвідомлення (тієї ночі воно тільки почало пробиратися в мій розум), що мене вперше в житті по-справжньому й непідробно покинули. Вона зі мною порвала, та я навіть уявити собі не міг, як це — порвати з нею.
Ерін теж узяла собі пиво й підняла банку.
— Випиймо за те, щоб на горизонті швидко з’явилася нова дівчина. Дев, я не знаю, ким вона буде, знаю тільки, що зустріч з нею стане для неї великою удачею.
— Так-так! — вигукнув Том і теж підняв банку. І не був би він Томом, якби не додав «Сяк-сяк!» і «Шмяк-бряк!»
Навряд чи котресь із них розуміло (тоді чи до кінця літа), який фундаментальний зсув ґрунту відбувся під моїми ногами. Яким розгубленим я почувався. Я не хотів, щоб вони знали. Мене це не просто бентежило — здавалося ганебним. Тому я видушив із себе посмішку, підняв свою банку пива й випив.
Принаймні завдяки тому, що вони допомогли мені впоратися з шістьма банками, я не мусив наступного ранку прокидатися з похміллям на додачу до розбитого серця. І це було добре, бо коли ми вранці прийшли у «Джойленд», я почув від Баті Аллена, що вдень мушу вдягти шкуру і працювати на Джойленд-авеню — три зміни по п’ятнадцять хвилин о третій, четвертій і п’ятій. Я для проформи побурчав (щодо носіння шкури бурчати мали всі), але в душі зрадів. Мені подобалося, коли мене оточували дітки, тож протягом кількох наступних тижнів роль Гові давала мені якусь гірку втіху. Ідучи по Джойленд-авеню й метляючи хвостом у супроводі натовпу галасливих усміхнених дітлахів, я думав: не дивно, що Венді зі мною порвала. Її новий бойфренд вчився в Дартмуті й грав у лакрос. Старий же — проводив літо на заробітках у третьосортному парку розваг. Де грав роль собаки.
Літо в «Джойленді».
Я працював атракціоністом-посадником. Напихав ятки (тобто розкладав на полицях нові призи) вранці, а вдень стояв там, приймаючи охочих пограти. Розплутував нескінченні «Диявольські вагончики», навчився обсмажувати тісто, не обпікаючи пальців, і попрацював над закликом для «Колеса Кароліни». Я співав і танцював разом з іншими зеленими на казковій сцені Виляй-Крути. Кілька разів Фред Дін посилав мене знімати касу. То був справдешній знак довіри, бо це означало збирати полуденну чи п’ятигодинну виручку на різних ятках. Я бігав у Гевенз-Бей і Вілмінґтон, коли ламалися деталі механізмів, і допізна лишався вечорами в середу (найчастіше з Томом, Джорджем Престоном і Ронні Г’юстоном), щоб змазувати мастилом Чашки-кружляшки і страшнючий карколомний атракціон, який називали Змійкою. Ці штуки пили мастило, як верблюди п’ють воду, коли добираються до наступної оази. І, звичайно, я носив шкуру.
Попри все це, сон не брав мене взагалі. Іноді я лягав у ліжко, натягав на вуха старезні, перемотані ізострічкою навушники й слухав записи «Дорз». (Особливий відгук у мені знаходили такі життєствердні композиції, як «Машини зі свистом мчать повз моє вікно», «Вершники бурі» і, безперечно, «Кінець».) Коли голосу Джима Моррісона й містичного лункого оргáна Рея Манзарека було недостатньо, щоб мене приспати, я скрадався вниз зовнішніми сходами і йшов на пляж. Раз чи двічі я навіть спав на пляжі. Принаймні коли мені вдавалося ненадовго забутися сном, я не бачив кошмарів. Я взагалі не пригадую, щоб мені того літа снилися сни.
Бриючись уранці, я бачив під очима мішки, а після особливо енергійних виступів у ролі Гові (найгіршими були дні народження в перегрітій психушці «Привітного дому») паморочилося в голові, але це було нормально — так мені сказав містер Істербрук. Після нетривалого відпочинку на лежбищі я знову був у строю. Загалом я думав, що презентував себе добре, як нині кажуть. Але першого ж понеділка липня, за два дні до Величного Четвертого, зрозумів, що це не так.
Моя команда «Біґль», як завжди, з’явилася рано-вранці до ятки Баті Аллена, і він роздав нам завдання, як завжди викладаючи гвинтівки. Зазвичай наша вранішня робота полягала в тому, щоб приносити коробки з призами (на більшості стояв штамп «ЗРОБЛЕНО В ТАЙВАНІ») й напихати ятки до Перших воріт, як ми називали відкриття. Однак того ранку Батя Аллен сказав, що мене хоче бачити Лейн Гарді. То була несподіванка, бо Лейн рідко витикався за межі лежбища, поки до Перших воріт не лишалося хвилин двадцять. Я пішов було в той бік, та Батя заволав до мене.
— Нє, нє, він біля бовдуропідйомника. — Цим презирливим словом називали чортове колесо, хоча в присутності Лейна він би його вжити не наважився. — Ноги в руки і вперед, Джонсі. На сьогодні повно роботи.
Я взяв ноги в руки, але біля колеса, високого, непорушного й оповитого тишею в очікуванні на перших відвідувачів, нікого не побачив.
— Сюди! — гукнув жіночий голос. Я повернувся ліворуч і побачив Роззі Ґолд, яка стояла біля всіяної зірками будки провидиці, вся закутана в тонкі шати Мадам Фортуни. На голові в неї був шарф кольору електрик. Зав’язаний ззаду вузлом, він опускався майже до попереку. Поряд із нею стояв Лейн у своєму звичному наряді: линялих прямих джинсах і обтислій майці, що вигідно підкреслювала його налиті м’язи. Котелок був заломлений під кутом, саме таким, як треба для мафіозо. На перший погляд ви б і не запідозрили, що в нього в голові є мозок, але то було хибне враження.
Обоє вдягнені для шоу, в обох похоронний вираз облич. Я подумки швидко прогортав останні кілька днів, намагаючись згадати, чи міг накоїти щось, що стало б причиною для таких виразів. На думку спало, що Лейну могли дати наказ усунути мене від роботи… чи навіть звільнити. Але в розпалі літа? І хіба такі новини повідомляли не Фред Дін чи Бренда Раферті? А ще, до чого тут Роззі?
— Народ, хто помер? — спитав я.
— Головне, щоби не ти, — відказала Роззі. Вона саме вживалася в роль, і її мова звучала з дивним акцентом: наполовину бруклінським, наполовину карпатським.
— Га?
— Джонсі, прогуляймося разом, — сказав Лейн і, не чекаючи відповіді, пішов центральною алеєю. До Перших воріт лишалося півтори години, тож тут не було нікого, крім кількох прибиральників (ґазуні, як їх називали говіркою, — ні в кого з них, напевно, не було ґрін-карти), які замітали довкола яток, хоч і мали виконати цю роботу вчора ввечері. Коли я наздогнав колег, Роззі відійшла трохи вбік, щоб звільнити для мене місце. Я почувався злочинцем, якого веде під конвоєм у тюрягу пара копів.