Услід за Фашем вбігли британські поліцейські. Вони схопили згорьованого Тібінґа і наділи йому наручники.
Софі була вражена.
— Як ви нас знайшли? — запитала вона Фаша.
Той показав на Тібінґа.
— Він зробив помилку, показавши, входячи до абатства, посвідчення. Поліція попередила всі належні служби, що ми його шукаємо.
— Вона в Ленґдона в кишені! — кричав Тібінґ, як навіжений. — Карта до Святого Ґрааля!
Поліцейські підхопили Тібінґа попід руки і потягли до виходу. Він повернув голову назад і голосно благав:
— Роберте! Скажіть мені, де він захований!
Коли поліцейські з Тібінґом проминали Ленґдона, він зазирнув тому в очі.
— Тільки гідні можуть знайти Ґрааль, Лі. Ви ж самі мене цього вчили.
Розділ 102
Над парком Кенсінґтон-Ґарденз згустився туман. Сайлас, шкутильгаючи, дійшов до тихої улоговинки, прикритої кущами, й опустився на мокру траву. Стоячи навколішках, він відчував, як із рани під ребрами струменіє тепла кров. Але це його не турбувало. Він дивився просто перед собою.
Через туман це місце скидалося на рай.
Сайлас здійняв догори вимазані кров’ю руки, щоб помолитися, і побачив, як краплі дощу пестять його пальці й ті знову стають білосніжні. Дощ сильніше накрапав на спину й плечі, і він відчув, як його тіло мало-помалу зникає в тумані.
«Я привид».
У кущах зашурхотів вітер, він приніс вологий земляний аромат нового життя. Сайлас молився кожною живою клітиною свого понівеченого тіла. Він молився про прощення. Про милосердя. А найбільше він молився за свого наставника... єпископа Арінґаросу... щоб Бог не забрав його передчасно. «Йому ще стільки всього треба зробити».
Туман клубочився довкола нього, і Сайлас почувся таким легким, що був певний: ці пасма зараз його підхоплять і віднесуть кудись далеко. Він заплющив очі і проказав останню молитву.
Звідкись із туману до нього долинув тихий голос єпископа Арінґароси.
«Бог наш добрий і милосердний».
Біль, нарешті, почав ущухати, і Сайлас зрозумів, що єпископ каже правду.