Війна!
Так, війна! І ти, генерале Радянської Армії, підступно атакований з тилу, в особистому житті. Ворог уже розпочав свій наступ, деморалізуючи командуючого, щоб згодом пустити й танки...
Андрій Тихонович, сидячи в авто, яке мчало його до особливого відділу частин, обачно озирнувся. Може, хотів перевірити, чи не підслухав хто думку стривоженої людини в генеральському кітелі.
Ця раптова звістка страшенно збентежила його. Звичайно ж, він погарячкував з тим розлученням, не розібравшись, рубав вузли сімейного щастя. Зникла дочка — це непорозуміння. Спокій і розсудливість! Горе, поділене на двох,— тільки півгоря.
Кинути всі сили, щоб негайно ж розшукати Ніночку! Голка це, чи що! Навіть під землею знайде. Невже подали з генерала, щоб порушити його рівновагу в особистому житті... Але війська під його керівництвом усе одно спинять тисячі життів, коли на кордоні справді заворушаться ті фашистські танки...
Та ці муки й погрози нервово збудженого розуму були пригашені, охолоджені мармуровим спокоєм Марії. Од її відчуження в очах Дорошенку раптом стало моторошно.
— Ви забрали мою молодість, а тепер викрали ще й дитину, вбиваєте душу людини, яка так безрозсудно полюбила вас у свої вісімнадцять літ! Я не мала свого дитинства, шукала людини, а знайшла... звіра! Віддайте мені дочку, я мати! — істерично заридала, потопивши в сльозах останні надії й сподівання.
І чи не вперше в житті Андрій Дорошенко на якусь мить таки по-справжньому розгубився. Невже Марія вірить, що він здатний на таку підступність?
Розгубленість, як морська хвиля, бовтнула, приголомшила. Але й освіжила! Дружина тримається з останніх сил, от-от знепритомніє... В наступну мить генерал наказав ад"ютантові викликати лікаря, а сам, не гаючи часу, попрямував до кабінету полкового комісара Дмитрієва...
Ображена Марія Кленова в цю найгострішу хвилину розпачу і горя не прийняла дружньої руки, щиро простягненої Андрієм Дорошенком. А через кілька годин після цього гіркого розриву шлюбу війна застала їх вже ворогами.
2
На півдні Радянського Союзу, в мальовничій місцевості примор"я, жив повним життям піонерський табір. Морський берег тут мав мальовничі кручі, окреме грізне скелля було підмите морською хвилею. З того скелля хмарами злітали птахи при найменшому наближенні небезпеки і знов методично вкривали його, коли небезпека минала. Були тут і романтичні затоки з спокійною гладдю, яку великі морські хвилі ритмічно підносили й опускали. А за кручами, де густий ліс поволі знімався й ген-ген переходив на крутий підйом гори, слалася коса з чудовим золотим пляжем.
Щодня, десь після восьмої години, сюди на косу збиралися піонери і починалося ранкове купання. Засмаглі юнацькі тіла займали частину пляжу аж ген під кручі. Дівчата розкошували «а ближчій половині пляжу. Та хлопці, продершись через скелля з затоки і розполохавши птахів, завжди йшли до свого шляху побіля дівчат.
Чи були дівчата незадоволені з такого грубого порушення табірних порядків? У всякому разі вони висловлювали хлопцям, таким вузлувато сильним, знахабнілим, своє обурення. Та їх протест завжди виливався у веселий гамір, в дівочий ляскітливий сміх і приємні юнацькому серцю словесні змагання.
Часом було й таке, коли в тому гаморі протесту, в хлюпанні водою зароджувалися перші паростки, як цвіт підсніжника, дружби. І ввижалося хлопцям, принаймні мріяли вони і снили тим, як кожен з них рятує в хвилях моря чи в бурях життя свою юну подругу.
Довго з обох пляжів неслися назустріч вигуки, часом і лайливі, але духові юнацькому такі потрібні, легеням такі корисні, майбутньому дорогі, як спогади про .перші підсніжники.
Гуртками лежали в піску, смажилися на сонці і згадували екскурсії в гори, сперечалися про природу того чи іншого камінчика.
Роман, непосидючий будівельник і «хуліган», як прозвали його в таборі, заплющивши на хвилину очі, мріяв про те, як би він рятував Любу Запорожець у непроходимих хащах лісів від нападу звіра чи від розбійників, від страшних гірських гроз. А коли юнак уявляв, що небезпека Любці Запорожець загрожує в хвилях розбурханого моря, він з досадою розплющував очі. На весь табір Роман Гордійчук найгірше плавав!
Зате Ваня Туляков зайняв перше місце з плавби. Своє мистецтво, плавби він невпинно вдосконалював, мріючи про всесоюзні, а може, і міжнародні рекорди. Так, як воду та плавбу, любив він хіба що музику. За час перебування в таборі на дозвіллі змайстрував собі балалайку і охоче грав на вечорах самодіяльності.
На пляжі він здебільшого лежав самотній. Але інколи любив пожартувати, поборюкатися з товаришами. Кремезна постать, сила і спритність, незвичайні для п"ятнадцятилітнього хлопця, зробили його непереможним. І кожен з хлопчаків, на кого падав вибір Вані пожартувати, вважав це за високу честь, хоч по можливості намагався уникнути її.