Жінка все ще не випускала з дрібних порфірових зубів мокрої хустки. І генерал не міг не відчувати, що твориться за цим жестом, коли він — о горе! — коли той жест щирий...

— Так, генерал, командуючий людськими життями, яким погрожують ворожі танки. Ви повинні розуміти, що коли в тому комплексі почуттів хоч один елемент з якоїсь причини втрачає свій колір емоцій... то і весь комплекс... (що я плету?— картало глибоке сумління) так, весь комплекс втрачає свою гармонійність. Гармонію кохання псує фальшивий приголосок, який зачіпає ще й почуття патріотизму.

— Ради бога, не трудіться такою мудрістю доводити мені, що нашій любові заважає моє походження. Власне, і не воно, а якийсь фатальний збіг обставин...— перервала Марія нервову, ускладнену філософією мову генерала. Рукою поправила під капелюхом золотаву косу.

— Так, заважає. Власне, й не любові — це питання глибші,— а нашому шлюбному співжиттю.— Кленовий лист уже лежав зіжмаканий під ногами в генерала.— Тому я й наполягаю, Маріє Йосипівно, на негайній розлуці... прошу віддати мені нашу дочку Ніну.

— Нізащо! Ти збожеволів, Андрію...

— Ви ще зовсім молода і надто... красива, Маріє Йосипівно.

— Нізащо, кажу вам! — спокійніше і вже впевненіше повторила жінка, не зводячи з пожмаканого листа острашеного погляду великих круглих очей, знов одволожених росою сліз.

— Я звик, щоб мене вислухали до кінця і зрозуміли, перш ніж так трагічно протестувати,— трохи підвищивши голос, але з тою ж інтонацією щирості сказав генерал.— Цей анонімний лист, що, зрештою, покладе край нашим взаєминам, напевне саме на те і розрахований, щоб ми розлучилися назавжди. Я ніскільки не шкодую, що ми зустрілися, побрались і народили таке золоте дитя, Ніночку. Але...

— ...німкеню за дружину собі мати не хочу...— з нотками сарказму докінчила фразу жінка.— Та Ніночки я вам не віддам, товаришу командуючий людськими життями. Я мати Ніночки і не дозволю вам командувати мною, нехтуючи найсвятіші почуття мого серця.

Генерал піймав себе на тому, що нервує, і спробував заспокоїтися. Тримаючись у межах пристойності, він намагався довести Марії Йосипівні, що для них обох було б найкраще саме так — перервати кількарічне співжиття.

Адже як би вона не повертала його фразу, він таки командує прикордонним військовим з"єднанням. Йому держава довірила безпеку в такому найдошкульнішому місці. І раптом ця бездоганна жінка, мати його дитини, виявляється сумнівною громадянкою... Вона — німкеня... А деякі німці он танки виладнують на прикордонні. Може, і на допомогу генеральської дружини розраховують. Спортсменка, дипломований плавець і першокатегорниця з воєнізованих навчань Тсоавіахіму... Невже ворожа розвідка так спритно одружила його з своїм тренованим не лише в спорті, а й у військових справах агентом? Жах...

Після того, нехай і анонімного, листа генерал ще гостріше сприймав найменші натяки на загрозу війни, яка поставала з цілком зрозумілої поведінки фашистсько-німецьких генералів на прикордонні.

І саме тепер, коли Андрієві Дорошенку стали відомі недвозначні маневри фашистських танкових частин на радянському кордоні на підпорядкованій йому ділянці, його все більше охоплювали сумніви і підозри.

Доведений настирливістю і сльозами жінки до найвищої межі нервування, генерал шукав можливості припинити розмову. Йому немає часу. Може б, відкласти десь на день, другий...

Зрештою, треба почекати до повного з"ясування корінної причини їхнього розриву.

— І як би там не було, час непевний, міжнародна обстановка дуже складна, можливий вибух — війна з фашистами. Я мушу забрати Ніночку.

Жінка стрепенулася, немов її пройняв електричний струм. Але не розкрила затиснені уста, не вимовила більше ні слова.

Та й без слів було зрозуміло, що рішення свого вона не змінить. Жінка весь час стояла на одному місці. Сонце знялося вище, і грайлива ямочка тепер сховалася. в густій тіні від крислатого капелюха. Високо здіймалися груди, час від часу зривалися безнадійні зітхання.

Чи слухала вона Андрія Тихоновича, порпаючись вільною рукою в складочці легкої літньої сукні? Але вже напевне не бачила, бо надто далеко по степових гонах і мрійних затїнках блукав її стривожений погляд. Її Андрій так безжально топтав ногами емблему їхньої любові— лапатий кленовий лист...