І холод торкався найболючіших місць душі матері. А куди ж могла подітися Ніночка? Хто посмів би її красти і для чого?

Швидко вийшла з машини.

Шофер спав біля машини, прославши шинелю. Власне, він уже не спав — слабуючи від поранення, просто вилежувався.

— Що ж будемо робити, Вітю? Чи далеко ми заїхали з дому?

— Як по прямій, то не менше ста кілометрів. А взагалі виганяли лісом на південний схід близько трьохсот. Бензину в мене було на триста.

— Сто кілометрів,— промовила Марія Йосипівна.— То де ж ми перебуваємо?

— А хто його знає, Маріє Йосипівно. Цей ліс іде понад кордоном дуже далеко. Хоч ми його ніби перерізували на схід. Гадаю, що ми десь на південно-східному краї цього великого лісового масиву. Прислухався я вночі. Тут повинна десь бути залізнична станція. Але жодного гудка паровоза я не почув за ніч. Тільки якийсь віддалений гамір. Може, то просто ліс гомонить, Маріє Йосипівно?

Якийсь час по тому помовчали обоє. Вітя чув, як Марія Йосипівна ходила кудись на розвідку і знову повернулася. Щось бурмотіла до себе. Він лежав, майже не рухаючись.

— Мені доведеться сьогодні полежати, Маріє Йосипівно,— знов озвався, дивлячись вгору на верховіття лісової гущавини.

Марія й забула про його поранення. Зробилося соромно. Мусила б поцікавитися спочатку його здоров"ям. Не їв же він учора цілий день.

Розшукала бинт і йод. Мовчки зробила йому перев"язку. Рана заструпилася по шиї, але якихось загрозливих змін Марія не помітила.

Зібрала дещо з харчів у своєму вузлику. Для годиться й сама з"їла, а більше пригощала його. Відчула спізнілий жаль і співчуття до солдата. Була певна, що і мовчазність його, і настрій — усе від рани тієї.

— Що він про мене подумає? Як я йому на очі покажуся? Кендюх!..— раптом заговорив Вітя.

Марія Йосипівна догадувалася, що мовиться про генерала. А що, справді, міг більше зробити цей шофер, потрапивши в таку ситуацію? Інший, можливо, повернув би назад, побачивши ворожі танки. Аж мороз поза шкірою пішов. Це їх уже захопили б фашисти.

— Нічого, Вітю. Я ж свідок!

— Ви тільки скажіть, Маріє Йосипівно, що я й дома не затримався біля вас, і в дорозі ж... Правда, генерал дав лише п"ять хвилин, а ми цілий день гнали. Але ж танки нам перерізали шлях! Тут уже об"єктивні причини.

— Цілком об"єктивні, Вітю. Я так і скажу. А тепер лежіть, а я піду на розвідку.

— Заблудитесь, це вже я знаю. Жінки завжди блукають. Та ще в такому лісі.

Вона пішла просто на схід. Спочатку озиралася, спускаючись у широку прохолодну долину. Літнє тепло навіть удень ледве пробивалося сюди крізь гущавину суцільного листя дерев. А ранком до того ж тут гуляла ще й густа свіжість прохолоди. Потім Марія перестала озиратись. Тільки примічала окремі озерця, то розбите громом дерево, то якийсь бугор, порослий свіжим чагарником.

Натрапила на просіку, яка перетинала їй путь. Звірилася по сонцю, запам"ятала місце, де вийшла з лісу, і пішла просікою праворуч.