— Так, нікуди не їду, лишаюся. Передайте, Вітю, вашому генералові, що я лишаюсь. У німців лишаюся.

Шофер на мить немов сторопів, гостро глянув на обох. Потім, отямившись, кинув погляд на ворожі літаки в небі, скупо обстрілювані якоюсь уцілілою зеніткою та з гвинтівок, і рішуче ступив до жінок.

— Ну, Маріє Йосипівно, ви мене аж розсмішили. Та я ж бойовий наказ виконую, з п"яти хвилин три вже витратив... Упрошувати вас, то тут і бомбами накриють он ті дракони фашистські. Сідаєте добром?— ультимативно запитав.

— А то що? — глузливо допитувалася.

— Та сідайте вже, не підводьте людини,— порадила Одарка Семенівна і злегка підштовхнула її до машини.

А коли вперта жінка обернулася, щоб відіпхнути господиню квартири, Вітя грубо схопив Марію за плечі і не зовсім чемно всадовив в емку.

— Будеш тут з вами воловодитися. Генерал поранений б"ється, щоб утримати ворога, і в таку мить посилає по вас машину, а ви... «У німців лишуся!» Не делікатно виходить... То ваші речі? Будь ласка, подайте сюди, бо в мене дверці не замикаються. Дякую, все.

— Я не поїду, що тут... на силу надієтеся біля слабої жінки!

— Ну, то вже ваша справа. Не їдьте, то йдіть собі! Я свідка ось маю. Ви розумієте, що таке бойовий наказ генерала?! Не поїду...

— Пустіть дверці, ви слон! — істерично домагалася Марія.

— Хоч і мамонт, мені все одно. Зрозумійте ви... А ще дружина генерала. Я за чверть години мушу доповісти генералові! Андрій Тихонович он як бідкається, совістю, каже, відповідаєш. А тут і голови може не вистачить з таким несвідомим народом. Охота мені з вами возитися... Чи я не міг би з добровольчими ротами фашистські танки підпалювати? У німців вона лишиться...— бурмотів схвильований шофер командира, кидаючи валізу на переднє сидіння.

За шляхом, на краю лісу, розірвався фашистський снаряд. Водій блискавично повалив оторопілу господиню Марії на землю, сам упав біля машини. Шмат чавуну з розірваного снаряда просвистів десь над ними, брязнули шибки в хаті. Машину накрило густою пилюгою з піском, падало викорчоване придорожнє бадилля, Тоді шофер схопився і прожогом ускочив в розчинені дверцята. Авто, мов поранена тварина, заревло і рвонуло геть.

— Мужчина в нашому становищі — вінець діла! — великорозумно підсумувала Одарка Семенівна, переповзаючи до своєї хати.

— У німців вона залишиться!..— ще раз проказав Вітя, владно повертаючи руля, щоб об"їхати метрову воронку від снаряда. І тут же звернув з шляху на лісову просіку, просто на схід.

В авто, на м"якому, хоч і досить потертому оксамитовому сидінні, Марія Йосипівна вже не протестувала. Власне, внутрішній протест, мішаючись із жалем та ще з якимись неясними почуттями, і складали в цю мить її перемелений страшною веремією тяжкий настрій. В такому психологічному стані зникнення дочки давало про себе знати тільки як гостра рана. Опустивши руки і послабивши нерви, Марія плакала.

А Вітя тимчасом надолужував згаяне.

Не дивлячись на спідометр, не прислухаючись до надсильного виття мотора, він визначав швидкість руху по миготінню стовбурів дерев, які товпилися безконечним ланцюгом, наввипередки гнали повз нього, щоб за якусь мить прошмигнути мимо.

— Шістдесят... Сімдесят... Дитяча швидкість,— уголос думав Вітя, реєструючи оком набридливі стовбури дерев.— Генерал сказав би: по-рачиному лізеш...

І натискав на педаль газу. Перетинали запруджені військами шляхи, кудись завертали і знову гнали, ніби навперейми. Марія Йосипівна вже й не думала далі протестувати. Навіть виглянути у вікно не наважувалася: в машині крізь гул мотора чути було важке гупання війни. Жінка відчувала сором за свою гарячкову поведінку. З якого пекла вихопив! Та ж... чи і вихопив.?

Раптом, перетинаючи шлях, по якому виплутувала автомашина Віті, в тій же лісовій просіці з"явилися чотири фашистські танки. Віддаль до них була зовсім незначна, на постріл з бойової піхотинської трилінійки. Вже можна було розглядіти не тільки біло-чорний па-вукатий хрест, а й те, як рухається ствол кулемета в башті.