Сью намагалася віддалитися, від’єднати свою свідомість, щоб не порушити приватності бодай останніх хвилин Керрі, але не могла. Вона почувалася так, ніби вмирала сама, і їй не хотілося дивитися цей анонс власного неминучого кінця.

(керрі ПУСТИ МЕНЕ)

(мамо мамо мамо оооооооооооооо ОООООООООО)

Внутрішній крик наріс до фанфарного, неможливого крещендо, а тоді раптом затух. Сью здалося, ніби вона якусь мить бачила, як вогник свічки з неймовірною швидкістю зникає в довгому чорному тунелі.

(вона помирає о боже я відчуваю як вона помирає)

А тоді вогник зник, і останньою свідомою думкою стало

(мамо вибач де)

а тоді вона обірвалась, і Сью залишилась налаштована на порожню, дурну частоту, на якій гули фізичні нервові закінчення, що помиратимуть іще кілька годин.

Сью поспотикалася до краю стоянки, тримаючи руки перед собою, наче сліпа. Вона наскочила на поруччя на рівні свого коліна, перелетіла через нього й скотилася з насипу. Тоді зіп’ялася на ноги й подалася полем, яке затягувало білими клаптями містичного приземного туману. У загальній нічній нерухомості кричав пугач

(поховав поховав хтось помирає)

і бездумно галасували цвіркуни.

Вона побігла, повітря наповнювало всі груди, вона побігла від Томмі, від пожеж і вибухів, від Керрі, але перш за все — від кінцевого жаху — тієї останньої ясної думки, яку швидко змило в чорний тунель вічності, яка лишила по собі тільки порожнє, тупоголове шипіння прозаїчної статики.

Післяспалах неохоче почав загасати, лишивши в її думках блаженну прохолодну темряву, яка нічого не знала. Вона сповільнилася, тоді зупинилась і відчула, як щось почалося. Вона стояла посеред великого імлистого поля, от-от маючи усвідомити.

Її швидке дихання потроху-потроху сповільнювалося, тоді запнулося, ніби забите…

І раптом вилетіло з неї одним заливчастим, обманутим криком.

Коли вона відчула, як її стегнами повільно стікає менструальна кров.