Старлінг освітила ним довгий коридор колишнього відділення максимальної безпеки. У дальшому кінці виднілося якесь нагромадження. Дивно бачити відчинені двері в камерах. Підлога була завалена обгортками з-під хліба й паперовими склянками. Бляшанка з-під содової, почорніла від ужитку, мов тріснута труба, лежала на столі, за яким колись сиділи санітари.
Старлінг клацнула перемикачами за постом санітарів. Безрезультатно. Вона дістала мобільний телефон. У темряві червоне світло видавалося дуже яскравим. Під землею від мобілки ніякої користі, але вона голосно в неї заговорила:
— Баррі, піджени вантажівку до бокового входу. Принеси прожектор. Прихопи візки, щоб підняти речі нагору… ага, спускайся.
Потім Старлінг крикнула в темряву:
— Увага там. Я федеральний офіцер. Якщо ви тут нелегально мешкаєте, то можете йти. Я вас не заарештую. Ви мене не цікавите. Якщо ви повернетеся після того, як я закінчу свої справи, мене це також не цікавить. Можете зараз виходити. Якщо ви спробуєте мені завадити, то отримаєте тяжке тілесне ушкодження, коли я засаджу свинцю вам у дупу. Дякую.
Її голос прокотився луною в коридорі, де божевільні колись зривалися на хрип і жували беззубими яснами ґрати.
Старлінг пригадала заспокійливу присутність великого санітара Барні, який чергував тут, коли вона приходила на розмови до доктора Лектера. Дивна чемність, із якою Барні й доктор Лектер ставилися один до одного. Тепер Барні не було. Виринув спогад зі школи, і Старлінг, щоб зібратися, змусила себе пригадати:
Сад троянд, еге ж. Нічогенький сад троянд.
Старлінг, яку на нещодавніх нарадах заохочували ненавидіти свою зброю та саму себе, зʼясувала, що торкатися зброї не так уже й неприємно, коли тобі страшно. Вона притисла 45-й калібр до стегна й пішла коридором за
В одних камерах — ряди розібраних рам від ліжок. В інших — матраци. Посеред коридору натекло води, і Старлінг, завжди дбаючи про взуття, переступила вузьку калюжу, просуваючись уперед. Вона згадала пораду Барні, яку він дав багато років тому, коли в камерах іще були люди. Тримайтеся середини проходу, коли будете йти.
Картотечні шафи, ось вони. Посеред коридору, у самому кінці, тьмяна оливкова поверхня в промені ліхтарика.
Ось камера, у якій колись сидів Множинний Міґґс, повз неї взагалі не хотілося проходити. Міґґс, який шепотів до неї непристойності й кидався тілесними рідинами. Міґґс, якого доктор Лектер убив, нарадивши проковтнути власний поганий язик. А коли Міґґс помер, у камері оселився Семмі. Семмі, чий поетичний талант доктор Лектер заохочував, впливаючи на поета неймовірним чином. Навіть зараз вона могла чути, як Семмі горлає свій вірш:
У неї досі валялася десь записка, нашкрябана крейдовим олівцем.
Тепер камера була заставлена матрацами й вузлами з білизною, замотаною в простирадла.
І нарешті, камера доктора Лектера.
Міцний стіл, за яким він читав, так само стояв на болтах у центрі кімнати. Зникли дошки поличок, на яких він тримав свої книги, але зі стіни й досі стирчали скоби.
Старлінг мала б уже повернутися до шаф, але не могла відвести очей від камери. Тут відбулася найдивовижніша зустріч у її житті. Тут її вражали, шокували, дивували.
Тут вона чула про себе правду, таку жаску, на яку серце відгукалося, мов величезний, гучний дзвін.
Їй хотілося зайти. Хотілося зайти в камеру, як хочеться стрибнути з балкона, як манить блиск рейок і шпал, коли чуєш, що прибуває потяг.
Старлінг посвітила навколо ліхтариком, зазирнула за картотечні шафи, пустила промінь найближчими камерами.