Виїжджаючи з воріт, Джура згадав:

— Богирсаки забув.

Я скоренько метнувся по свій клунок, і ми рушили один за одним по курній дорозі. Джура казав правду — бідолашна шкапина була стара, та ще й — на лихо — кульгава, бо, певно, десь загубила підкову. Раз у раз підбадьорюючи її лозиною, я наздоганяв Джуру, та за мить знову лишався позаду.

— Ви всіх новачків такими шкапами наділяєте? — урвався мені зрештою терпець.

— І за таку подякуй, — усміхнувшись, мовив Джура. — Якби не добув, довелося б тобі пішки йти. Ану, дістань кілька богирсаків.

Я простягнув йому клунок.

Десь опівдні ми дісталися до зруйнованого й покинутого кишлаку на гірському узбіччі. Поблизу не було жодної живої душі, жодної худобини. Оселі без покрівель, провалені дували, земля всіяна здоровецькими камінними брилами, що їх обома руками годі обійняти. Такого руйновища я ще ніколи не бачив.

— Що тут сталося? — спитав я, зіскочивши з конячини.

— Цю місцину люди називають Селькельди, тобто «сель пройшов», — пояснив Джура. — Щороку потік селю, збігаючи з гір, нищить худобу, будівлі і навіть людей. Цей сель не ліпший від басмачів. Кілька років тому держава виділила людям, що жили тут, землю поблизу Алмалика. От увесь кишлак туди й переселився.

— А хіба не можна було греблю якусь поставити, щоб людям не довелося переселятися? — здивовано спитав я.

— Яку там греблю, ука, де для такого будівництва сили і коштів узяти? Тепер легше переселитися, аніж греблю насипати. Вільної землі у нас багато, а сили поки що мало. Колись прийде час, оживуть ці місця, зміняться невпізнанно. Будемо живі-здорові, тут такі кишлаки виростуть, усім на подив. І люди, що відселилися тепер, як схочуть, зможуть повернутися на рідну землю. Ось так, а тепер поглянь, що там у тебе є попоїсти?

Я розв"язав клунок — у ньому лишилося з десяток богирсаків та півперепічки. Сівши поряд, ми не кваплячись почали обідати.

— Одразу видно — пестунчик ти у своєї матусі… — жартома мовив Джура, розламуючи перепічку на менші кусники.

— Звідки ви знаєте? — всміхнувшись, поцікавився я.

— На сметані замішувала тісто. Давно я нічого смачнішого не їв.

Я підсунув рештки перепічки ближче до Джури, а сам заходився біля богирсаків.

— Отже, ти сам ташкентський? — поцікавився Джура.

— Так. Мій батько вчитель. Він ще до революції школу відкрив. Його звуть Міршукур-домла. Може, чули про нього?

— Ні, не чув. А я родом з Тойтюбе. Потім ми переїхали сюди, в Шагози. — Джура кивнув у бік гірських відрогів. — Це недалеко за Бештераком. Біля самого підніжжя он тих гір. Доводилося тут бувати?

— Тут?! — здивувавсь я. — Ні, я сюди вперше заїхав.