— Докторе Брістол? — викликала Ейба через інтерком його секретарка Стелла.
— Так?
— Я знайшла справу з «чорним пазуром». Жертву звали Василій Тітов. Розтин робив доктор Тірні.
— Хто з детективів вів справу?
— Ем… Ось воно. Детективи Ванн та Данліві.
— Я з ними поговорю, — сказала Ріццолі. — Побачимо, що вони про це згадають.
— Дякую, Стелло! — гукнув Брістол. Глянув на Йошиму, який тримав камеру напоготові. — Гаразд, знімай.
Йошима почав фотографувати мозок, навіки фіксуючи, перш ніж Ейб дістав його з кістяної домівки. «Ось де містяться спогади всього життя, — думала Мора, дивлячись на поблискування складок сірої матерії. — Дитяча абетка. Чотири на чотири буде шістнадцять. Перший поцілунок, перший коханець, уперше розбите серце. Усе це складене в пакети вісника РНК у цьому складному зібранні нейронів». Пам’ять була всього лиш біохімією, утім, саме вона визначала кожну людину як особистість.
Кількома рухами скальпеля Ейб вивільнив мозок і поніс його в обох руках, наче скарб, до стола. Сьогодні він його не препаруватиме, натомість занурить у фіксувальний розчин, щоб розрізати згодом. Але для того, щоб побачити докази травми, мікроскоп не був потрібен: вони були там, у кривавих плямах на поверхні мозку.
— Отже, куля ввійшла тут, у ліву скроню, — мовила Ріццолі.
— Так, отвір у шкірі й у кістці черепа збігаються ідеально, — відповів Ейб.
— Це свідчить про постріл безпосередньо в голову збоку.
Ейб кивнув.
— Злочинець, певно, націлився через вікно з боку водія. Воно було відчинене, тому скло не викривило траєкторію.
— Тож, вона сидить в автомобілі, — вела далі Ріццолі. — Вечір теплий. Вікно опущене. Восьма година, вже сутеніє. Він підходить до авто. Націлюється і стріляє. — Вона похитала головою. — Чому?
— Сумочку не забрав, — завважив Ейб.
— Отже, не пограбування, — сказав Фрост.
— Тоді нам лишається злочин у стані афекту. Або замовне вбивство.
Ріццолі глянула на Мору. Ось знову вона — ймовірність цілеспрямованого вбивства.