— Я тебе не ображу, я обіцяв, — нагадав хлопець, — але я не люблю грубощі. Я показав тобі ніж лише для того, щоб ти знав: я можу вийти з себе, і ти сам у тому будеш винен.

Розмова здавалася якоюсь книжковою, вигаданою. Де цей хлопець знайшов собі модель поведінки: спокійний тон, поважну позу, та й у відсутності ввічливості йому не закинеш.

— Я чекаю відповіді, — повторив хлопець.

І Ігор, знову відчуваючи камінь у шлунку, важкий холодний камінь, сказав над силу:

— Вона мене просила допомогти їй. Донести бляшанки з білилами.

— І все?

— А що все?

— Ти в неї затримався, Ігорю. Можливо, ти допомагав їй білити стелю?

Один із хлопців, що досі мовчки курив, не втримався, хмикнув, той у светрі різко обернувся до нього. Він нічого не промовив, але той, що хмикнув, кашлянув і опустив- голову, затягнувшись сигаретою. А ватажок знову дивився просто у вічі Ігореві.

— Ну так що?

— Ми розмовляли.

— Тобі з нею було приємно?

Ігор почувався боягузом і покидьком, але нічого не міг з собою зробити. Слова самі випирали з нього.

— Ми розмовляли. Що тут такого?

— Такого? Не знаю. Вважаю — нічого. Ти пам’ятаєш телефон, Ігорю?

— Пам’ятаю.

— Ти розумний хлопець, я це відчуваю, а я рідко помиляюся. Ти все зрозумієш і вчиниш як треба. Забудь її телефон, гаразд?

— Як забути? — Ти все чудово зрозумів, а все-таки запитуєш, — шмаркач, боягуз!

— Фі-гу-раль-но… Не дзвони їй більше. Не з’являйся. Не допомагай. У неї є інші помічники, вони впораються. Тобі все зрозуміло, Ігорю?

— Так.