— Як тебе звати?

— Ігор.

— Ну а нас багато, ти все одно всіх не запам’ятаєш…

Говорив один, певне, старший, решта мовчали, прислуховувались. Говорив він спокійно, не підвищуючи голосу, і тому Ігор зовсім заспокоївся, навіть пожартувати вирішив:

— А ви вигадайте собі спільне ім’я. Мені легше буде.

Його співрозмовник, хлопець у светрі, тихо засміявся, і Ігор відзначив, що засміявся тільки він, інші його не підтримали. Чи то не сприйняли жарт, чи в них так заведено.

— Обійдешся, — сказав хлопець у светрі. — Гадаємо, що більше ми не побачимося.

— Як знати, — Ігор намагався підтримати легку розмову.

— Від тебе залежить. Ти Настю давно знаєш?

Ось у чому річ!

— Недавно.

— Навіщо до неї заходив?

— А тобі що?

— Не груби старшим, Ігорю, це неввічливо. Я повторюю запитання: навіщо ти до неї ходив?

— І я повторюю: а тобі що?

Клац! З-під стиснутого кулака хлопця у светрі, мов біс із табакерки, вистрибнуло вузьке лезо ножа. Спринг-найф, пружинна штучка. Ігор бачив такі в кіно, а одного разу і в дійсності, у батькового приятеля, який повернувся із закордонного плавання.

— Бачиш? — хлопець поволі витягнув руку у напрямку Ігоря. — Це ніж.

Очі давно звикли до темряви, і здавалося, що на подвір’ї не так уже темно — все видно, хоча й не дуже чітко.

— Бачу, — сказав Ігор.

Дивна річ: він не ножа злякався, він просто не міг його злякатися, бо не було в його житті бійок з ножами, знав про них теоретично — з кіно, з книжок, і ставився до них, як до чогось неправдивого, штучного. А ось погрози, що пролунала в голосі хлопця, він злякався. Погроза — це реально, це пахне бійкою, а битися Ігор не вмів і не любив. І не хотів, якщо на те вже.