—
Луїз подивилася на неї, тоді увійшла до кімнати й опустилася на стілець перед столом Мори, неначе раптом так втомилася, що несила було втриматися на ногах. Їй було п’ятдесят, але Луїз завжди здавалася вдвічі витривалішою за Мору, яка була на десять років молодша. Однак цього ранку секретарка мала виснажений вигляд, її обличчя під флуоресцентними лампами здавалося худим та запалим.
— З вами все гаразд, докторе Айлс? — тихо запитала вона.
— Усе добре. Невеликий джетлаг.
— Я маю на увазі… після того, що сталося вчора. Детектив Фрост був такий упевнений, що це ви в тому авто…
Мора кивнула, її усмішка зів’яла.
— То було, як у «Зоні сутінків»[5], Луїз. Повернутися додому й побачити всі ті патрульні автівки біля мого дому.
— Це було жахливо. Ми всі думали… — Луїз ковтнула й опустила очі на свої коліна. — Я відчула таке полегшення, коли доктор Брістол мені зателефонував. Сказав, що це помилка.
Тиша обважніла від докору. Мора раптом збагнула, що це вона мала б зателефонувати своїй секретарці. Мала б зрозуміти, що це потрясіння для Луїз і вона хотіла б почути її голос. «Я так давно живу сама, ні до кого не прив’язана, — подумала вона, — що мені навіть не спало на думку, що у світі є люди, яким небайдуже, що може статися зі мною».
Луїз підвелася.
— Я дуже рада вас бачити, докторе Айлс. Хотіла вам це сказати.
— Луїз?
— Так?
— Я привезла вам дещо з Парижа. Знаю, це прозвучить непереконливо, але воно в моїй валізі. А валізу загубила авіакомпанія.
— О, — секретарка засміялася. — Ну, якщо це шоколад, моїм стегнам він точно ні до чого.
— Нічого калорійного, чесно. — Мора глянула на годинник на столі. — Доктор Брістол ще не прийшов?
— Щойно приїхав. Бачила його на стоянці.
— Не знаєш, коли в нього розтин?
— Який саме? Він має їх два.
— Вогнепальна рана. Учорашня жінка.