Книги

Богун

22
18
20
22
24
26
28
30

— Бо ти невіглас і бабі ніколи не засовував!

Козаки — паскудні, обідрані нероби, що поширювали навкруги себе сморід дьогтю та горілки, зареготали так голосно, що аж коні зіщулили вуха. Тарас Вересай спустив очі, густо зарум’янився, мов молодиця, яка побачила голу сраку запорожця.

— Є у бабів свої секретні способи, так що і сам чоловік не впізнає, чи її хто раніш на лаві не стругав, — сказав із знанням справи Сисун, підтягуючи закороткий рукав добутого на ворогах гєрмака[12] та жмурячи дещо косі очі. — Всі баби на Брацлавщині — то мурви[13]. За винятком моєї та ваших матерів. Але що там довго гадати. На коня, браття!

Вони з’їхали до глибокого яру, з плюскотом перебралися через струмінь. Копита бахматів та волошинів[14] загупали по каменях старої, порослої травою дороги.

— А чи не замало нас для тієї прогулянки? — запитав Олесь, завзятий лірник та бандурист братства святого Михайла з Брацлава. — Як стане лях двір свій захищати, погано нам буде!

— Хей, шановні панове молодці! Одного ляха боїтеся? Не такі вже зараз пани, що нас били. Не Жулкевські та Конєцпольскі[15], тільки Зайончковські та Боягузські. Все буде добре, кажу вам!

— А певне ж! — скрикнув молодший з братів Горілків. — В Кописниці вже чекають нас бочки з дукатами у дворі, дівки прості та матерії золоті. А ми все це по-козацьки і візьмемо.

— Чого ж добру пропадати, — додав старший Горілко, що вигідно розсівся в кульбаці.

— На погибель свою лях сюди повернувся, — вишкірив жовті зуби Сисун. — По смерть!

— Завтра в Кальникові сваволити будемо, — розмріявся Морозовицький, який сам звав себе шляхтичем, хоча насправді був всього лише виродком, і то — як тихенько шептали по корчмах — якогось жидовського орендаря. — Кажу вам, панове-браття, що брацлавських мавп немов старих кобил заїздимо. І не зможуть ті курви місяць ногами ворушити.

— Грай, Тарасе! — крикнув Сисун. — Грай, трясця тебе забери! Ми ж мовби на весілля їдемо!

Тарас схопив бандуру та заграв:

І тоді козак, бідний неборак, Коли ті слова почув, На кінці стола сідав, кошіль малий виймав І молодій шинкарочці, Милій корчмарці Весь стіл червінцями застеляв. І як старшина козацька-богацька, Ті червінці в нього помітили, Бігом стали його частувати, Меду склянку та Горілки чарку — наливати… *****

— Батечку… помремо ми тут! — заплакала Люба.

— Та що ж ти такого говориш, дитино? — спитав брат Міхал.

— Біси до нас ідуть… — заквилила дівчинка.

Великі, мов горошини, сльози стікали по її блідому, красивому обличчю.

— Тихо, дитино.

Чернець тримав її на руках, гладив і втішав. Інші діти неспокійно рухалися. Один почав скиглити.

— Ярема йде! — простогнав Микола, якому вишневецькі відрубали праву руку.

— Батьку, дістануть нас ляхи!