Козаки зніяковіли, погледіли один на одного. Врешті Криса бахнув себе кулаком по підголеній голові. Всі на смерть забули, що покійник Пешта, який перед смертю підстригся в монахи в київському монастирі, мав дуже велику злість до Богуна.
— Так тоді де, батьку, ховати тебе повинні? — спитав Сірко. — Чи хіба у Кальникові?
— Пельку заткни, старий цапе! — буркнув Криса. — Про який Кальник ти мовиш? В Трехтемирові[8] батько спочине. Труну накажу зробити з задніпрянської сосни, міцнішої за шибениці та палі, які добрим молодцям князь Ярема ставив. До склепу під монастирем тіло і спустимо. І буде тобі, батько, зовсім як в постелі під пуховою піриною. Та й дівок там тобі не забракне, бо там, під Трехтимировом з давніх-давен ховали багатих датчанок, а деякі з них навіть дівицями були. А як десять років тобі мине, будеш виглядати як ті останки з Святої Землі, з яких каменецькі жиди[9] роблять лікарські відвари та протиотрути.
Сірко чвиркнув слиною крізь поламані зуби і закинув за вухо кінець довгого, просмоленого вуса.
— Притримай бовтало у роті, Криса, — забуркотів він, — щоб його разом з головою не втратити. Не у Трехтимирові, а саме в Кальникові полковника поховаємо. А не хочеш моєї правоти визнавати, тоді виходь на кулачну бійку!
— Та не в кулачному бою, але ж шаблею оселедця тобі підголю! — крикнув Криса, а потім кинувся до Сірка, схопив його за жупан під шиєю, рвонув, потяг до себе. Решта козаків швидко їх розділила — вони схопили за руки, дали по головах та відтягли убік.
— Першому, який за шаблю схопиться, довбню розвалю! — рикнув Пилип і потягнувся до обушка. — Геть! Геть, курвини сини, свинопаси поганські!
Козаки послухалися. Вони викинули з намету шукачів сварки і вийшли, скупчившись при виході. Пилип був вже старим та неповоротким, але ж у всіх в пам’яті був давній скандал з отаманом Голотою в Брацлаві за дівку-повію, коли він за половину часу, який потрібно, щоб прочитати молитву, так пригостив козака малим чеканом та пригладив дерев’яною милицею, що медик, доставлений з Умані, та стара ворожиха Галина ледь-ледь склали Голоту до купи.
Старий козак залишився наодинці з помираючим. Богун хрипів, на його поранених вустах виступала кров. Переоране шрамами обличчя полковника робилося все блідішим.
— То вже кінець, Пи… липе… — ледве видихав Богун. — Сьогодні вже вмру.
— Козача доля. Сьогодні живемо — завтра гниємо. Вчора ще горілку хлистали, а завтра вже у Господа на суді будемо.
— Скільки ж то я років… жив… Ти рахував, Пилипе?
— Буде вже сорок та ще декілька, батьку. Але ж виглядаєте на більше. Не послужила вам та ляська куля спід Берестечка.
— Поховайте мене у Переяславі… при соборі святого Михайла…
— Буде так, як хочете, батьку.
— І катафалка не хочу. Тільки у чернечу рясу тіло одягніть. А якби не довезли, якби почав я гнити, тоді поховайте в степу. Під каменем, щоб вовки не викопали… І на тому каменеві виб’єте…
— Не викопають. Прослідкую.
— Знаю… Пилип… Я ж повинен… побачити Тараса. Поклич його. Негайно!
Старий козак оглянувся довкола.
— Не має вже Тараса, — тихо промовив він. — Ваша милість вигнала його.