До нинішнього дня історики задають собі питання, чому Хмельницький наказав вимордувати взятих в полон офіцерів та жовнірів коронної армії. Історики перебирають домисли, чи було то помстою за Берестечко, чи за Солоницю, про яку тут вже йшла мова. Є підозри, нібито козаки опасалися, що орда повернеться з бранцями до Криму і не візьме участі в поході на Молдавію, або ж, що Хмельницький таким чином хотів поститися за різню Ліпового та Рабух, яку доконала в Задніпров’ї коронна армія. Але ж, видається, що козацький гетьман перш за все хотів знищити власні ілюзії що до подальшої долі України поряд з Литвою та Короною. Не маючи змоги побити Річ Посполиту чи досягнути порозуміння, не знаючи, до чого вести в перемовинах, не в стані прийняти рішення, чи намагатися пов’язати долі козаків з Короною, чи шукати іншого протектора, він вирішив раз і назавжди перекреслити можливість мирного розв’язання з поляками. Батог, під яким загинув квіт польського лицарства, а серед них і герої цієї книги: Марек Собеський, Зигмунт Пшиємський, Ян Одживольський та багато, багато інших, побудив всіх ворогів Речі Посполитої діяти на її шкоду. А найгірше з усього, що після Батога Москва зорієнтувалася в тому, що незможенна до сих пір коронна армія може бути переможна. Безпосередньою послідовністю цього факту стало рішення про приєднання України до кривавої імперії царів.

витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів… — всупереч тому, що можна судити про татар, в ході різні під Батогом вони врятували багато з польських бранців. Більшість зробила так, жаліючи викупу, який поляки могли заплатити за себе; але ж були і такі, які прийшли на поміч побратимам чи знайомим. Завдяки такому пережили: Кшиштоф Гродзіцький, Северин Калинський, Кшиштоф Корицький, якого випустив на волю побратим — Сефер Гажі Ага, та багато інших. Всупереч тому, що твердять деякі історики, серед врятованих не було Стефана Чарнецького, в подальшому героя Потопу. Скоріш за все, він не приймав участі в битві, оскільки не зміг прибути під Батог на час. Особливе щастя мав Станіслав Друшкевич, який під Ладижином дістався до рук тих же татар, які взяли його в полон під Жовтими Водами. Вартість цього шляхетського тіла збільшили ще й 200 червоних злотих, які ординці знайшли при ньому в сакві. Щоб захистити своїх бранців перед смертю, татари садовили їх на коней, вбирали в татарські кожухи, забороняли говорити по-польськи та вміщали між челяді. І це й справді благородний прояв доброти серця, якого даремно шукати тепер у багатьох ісламістів.

«Богун», хоча і є повістю, заснованою на історичних переказах, споминах, листах та книжках, не претендує на ім’я історичного підручника. Розповідь про кальницького полковника, про його бандуриста Тараса, про Марека Собеського, якому не довелося стати королем Речі Посполитої, і про Бертрана де Дантеза не оповідає про те, як все було, але ж як могло бути не всі описані на сторінках цієї книжки випадки є історичною правдою. Поразка під Батогом, одна з найстрашніших в історії Речі Посполитої, є однією великою загадкою, величезним невідомим, над яким тяжить змова мовчання істориків та мемуаристів. Про Батог не писали нічого. З XVII сторіччя залишилися лише шматки реляцій, рештки спогадів та листів. Про цю битву не згадували сучасні їй польські мемуаристи, не писали про криваві випадки їх свідки, і навіть козаки, хоча це була найбільша запорізька перемога. Аж до миті повного держання незалежності Польщею та Україною рідко згадували про Батог історики, яких глушила спочатку царська, а потім і комуністична цензура. «Богун» не повстав би, якби не цінна книжка Войчеха Яцека Длуголенцького «Батог 1652», яка приступною манерою намагається витлумачити те, що, можливо, відбулося 1 та 2 червня 1652 року в обозі коронних військ під Батогом. Однак, навіть вона не розкриває нам таємниці історії очевидним способом, оскільки в реальності їх відслонити не можливо, а єдине, що може вчинити історик, це ставити рисковані гіпотези, що спираються на фрагментах давніх листів, повідомлень та переказів. Тим не менш, намагаючись зламати мовчання, Автор повинен дати Читачеві пояснення. Пояснення того, чи є автентичними постаті та події представлені на сторінках цієї книжки. Чи й справді в коронному таборі спалахнув бунт? Чи заключило угоду сконфедероване військо з козаками? Чи осудив Ян Казимир коронну армію на смерть, скориставшись Калиновським?

На цей час ми не маємо доказів на те, що саме так все й було. Нам не відомо жодного листа чи мемуара, які б підтверджували такий розвиток випадків, який представлено в книзі. Однак, бачення випадків, представлена в «Богуні», спирається на підказках, на дуже тонких згадках в листах та спогадах, що розповідають про дуже дивні, що турбують нас, випадки, які мали місце 1 та 2 червня 1652 року в таборі коронних військ, хоча, зрозуміло, не можна ствердити з певністю, що вони представляють правдиву версію випадків, оскільки такі перекази містять дуже суперечливу інформацію.

Так чи дійсно в коронному таборі стався бунт коронних хоругв? В світлі дуже скупих польських повідомлень, зібраних Длуголенцьким, є практично певне, що перед самим початком битви більшість польської кінноти відмовила у послуху гетьманові і покинула табір, закладаючи власний табір на лугах, перед табором коронних військ. Можливо, що в ході боїв з татарами 2 червня збунтовані жовніри покинули табір, а потім почали втікати, щоб пробитися крізь кільце козаків і татарів, які оточили табір. До цього дня не є відомим, хто насправді стояв за цим бунтом, чи приймала в ньому участь більшість офіцерів коронних військ, або ж його підтримали лише нечисленні. В Annales Станіслава Темберського заховалися імена предводителів збунтованих хоругв — і це були Людвік Незабітовсбкий, Єжі Баллабан, Северин Калинський і Миколай Коссаковський, а не Пшиємський, Собеський та Одживольський. Але ж повідомлення Длужевського повністю тому заперечує, оскільки його автор стверджує, що названі ротмістри до самого кінця перебували при гетьмані. Тому я не в стані ствердити, хто ж насправді прийняв участь в бунті.

В світлі історичних джерел певним є також, що на другий день битви в таборі сталися бої поміж загонами польської кінноти та німецькою піхотою. Оскільки, коли дійшло до бунту більшості загонів польської кінноти національного строю (гусарських та панцерних хоругв), Марчін Калиновський вивів з табору іноземну піхоту та наказав їй відкрити вогонь по польських військах. До того ж, гетьман схоронився в ряди чужоземців, опасаючись, що власні солдати його просто посічуть. Можливо, що саме тоді дійшло до регулярних боїв між піхотою та кавалерією, після чого почалася атака козаків та татар, яка закінчилася здобуттям ними табору. Відомо теж, що з незнаних причин Калиновський покинув становисько командування на східній стінці табору, можливо, що він не доводив під час битви, а останніми командирами на цьому відрізкові були Собеський та Одживольський, в той час як західну сторону боронив Пшиємський з піхотою іноземного строю. Табір можна було б ще оборонити, якби в ньому не спалахнула пожежа, яка відгородила піхоту від кавалерії. В таких умовах оборона табору не тривала довго, хоча, за деякими переказами, піхота Пшиємського боронилася до ранку наступного дня.

Чи уклали сконфедеровані хоругви перед битвою під Батогом угоду з козаками?

Знову ж таки ні одне з історичних джерел не згадує про будь-які контакти з запоріжцями. Видається все це, скоріше за все, неможливим, хоча існують побічні свідоцтва, указуючи на те, що під Батогом трапилося дещо дивного. Так ось, в польськім таборі було залишено місце для… козацького уманського полку, який мав битися з Хмельницьким на стороні поляків! Річ видається невірогідною, однак вона підтверджується численними джерелами. Про участь полку в битві говорить «Короткий Літопис про війни поляків з козаками», Веспазіан Коховський в «Історії панування Яна Казимира», а також… Марек Собеський в листі від 30 травня, в якому повідомляє, що уманський полк зрадив та продався козакам. На жаль, таємницю цього дивного випадку забрали з собою до могили герої та жертви битви під Батогом.

Чи дійсно в 1652 році могло дійти до розламу і бунту частини козацьких полервників, який закінчився підписанням угоди з Річчю Посполитою? Дуже трудно дати на це однозначну відповідь. На переломі 1651 та 1652 років в Україні спалахнуло кілька бунтів проти Хмельницького. Одним з бунтівників був Богун; він навіть умовляв татарів, щоб ті надали йому поміч проти Хмельницького, який, в свою чергу звернувся по допомогу до… Марчина Калиновського та до польських хоругв, які тоді знаходилися в Україні. В січні козацький гетьман послав до Москви посольство полтавського полковника Івана Іскри з запитанням, чи надасть їм цар допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої. Тим часом, в Кремлі вже був готовий план захоплення України та вирушення на козаках згоди на унію з Москвою; однак, він не був запроваджений в життя, оскільки Берестечко навчило царя обережності. Тим не менше, дії Хмельницького могли не подобатися Богунові, який не був прихильником того, щоб Україна зробилася залежною від Кремля. Питанням для дискусій є факт, чи був би він в стані за акцептувати компроміс з Річчю Посполитою, якщо до цього часу кальницький полковник був, скоріш, відомим як прихильник незалежної України. Але тут ми маємо наступні непрямі докази, тепер вже з 1654 року, які свідчать про те, що Богун вороже віднісся до переяславської унії, яка підпорядкувала козаччину цареві. Полковник, начебто, розважав тоді можливість переходу на польську сторону, оскільки з двох лих волів Річ Посполиту, ніж Москву.

Іншою проблемою є те, а чи була можливість в 1652 році укласти будь-яку осмислену угоду з козаками? На жаль, польські та українські історики до нині не вирішили цього питання. Але ж цю проблему немає толку і розглядати; достатньо переконатися в тому, як поточилася подальша історія Козаччини та Речі Посполитої. Спочатку Україна була поділена, а все Задніпров’я та Запоріжжя дісталися під владу Москви. Потім Річ Посполита, позбавлена частини територій давньої Київської Русі, стала значно послабленою, що в поєднанні з кризою держави в XVIII сторіччі довело до повного знищення шляхетської держави. Цікаво, що, якби Річ Посполита намагалася б в майбутньому заново одержати позицію супердержави і дати рішучу відсіч Росії, вона і так повинна була б видерти у царів Задніпров’я — чи то, якимось принципіальним способом, вирішити питання України. Під кінець XVIII сторіччя це було б значно легше, ніж за сто років до того, коли Річ Посполита, як одна з небагатьох європейських держав увійшла на путь демократичних змін та впровадила до життя першу в Європі, і другу після американської конституцію.

Так що, незалежно від того, чи це злить когось чи дратує, історія показала, що в XVII і в XVIII сторіччях Річ Посполита і Україна не були в стані існувати як окремі держави, оскільки подібний стан послаблював їхній потенціал та вів до їхнього знищення та підпорядкування сусідам, що бажали поділити їх території для себе. Коротко мовлячи, відсутність польсько-козацької угоди та недостатність та постійне зменшення сил в боях означали повну катастрофу спільно і для України, і для Речі Посполитої.

Чи вирішило б цю проблему надання козацтву шляхетства? І чи було б таке можливим в XVII сторіччі?

Знаючи ментальність польської шляхти, можна признати, що вона з великою неохотою погодилася б на таке рішення. Ні одна з угод, підписаних з козаками, не йшла аж настільки далеко, за виключенням гадяцької, в якій, і справді, давалася обіцянка нобілітації запорізької старшини та кілька сотням найбільш заслужених козаків з кожного полку. Польська і литовська шляхта заздрісно стерегла власні привілеї і, скоріш за все, не погодилася б на поповнення шляхти на півтора десятка тисяч молодців. Однак, розмірковуючи над цією проблемою, яка, можливо, розв’язала б польсько-козацький конфлікт, я не міг відмовити собі порівняння угод з козаками з актами польсько-литовської унії, а перш за все, з постановами, прийнятими в Городлі в 1413 році. В силу тієї унії, польські шляхетські роди прийняли та надали свої герби сорока семи родам литовських бояр. Мене ж дуже сильно нуртувало питання, а чи литовські бояри в 1414 році так вже сильно відрізнялися від запорізьких козаків середини XVII сторіччя, що надання їм шляхетства було цілком неможливою справою? Допуск до польських гербів литвинів, які тільки в 1385 році прийняли християнство, був рішенням досить незвиклим для Європи на схилі середньовіччя. Приймаючи таке рішення, польська шляхта збудувала підвалини під наступну Річ Посполиту та її міць. Так чи не могла вона зробити того ж самого в середині XVII сторіччя? Принципіальне питання полягає на тому, а чи литвини XV сторіччя сильно відрізнялися від козаків? Зрозуміло — запоріжці підіймали бунти та повстання, мордували шляхту, однак литвини, починаючи з ХІІІ сторіччя, так само нападали на Королівство Польське, хапали полонених, палили села та міста. Одною з постанов кревської унії, зрешта, було звільнення всіх польських бранців, що перебували в Литві. Однак, незважаючи на все це, литвини одержали герби та привілею польської шляхти.

Однак, литовські бояри, скаже хтось, були відповідністю європейського лицарства, і, тому, польська шляхта, в якомусь сенсі, надавала герби рівним собі. Тимчасом, в більшості своїй, козаки виводилися з плебсу та простого народу і міщан. Саме тому панове-браття і не могли надати їм власних привілеїв.

На жаль, це не є до кінця правдою. Литовський боярин XV сторіччя не був відповідністю лицаря, оскільки він був залежним від власного князя. Тільки наступні унії доконали перенесення в Литву прав та привілеїв польської шляхти, а бояри, в результаті цього, зробилися таким самим лицарством та шляхтою, як поляки. Але під час унії в Городлі вони такими не були, подібно тому, як козаки не були шляхтою.

І, врешті, найбільш важлива справа: литвини тільки-тільки вийшли з язичництва, оскільки хрещення Литви відбулося в 1385 році, за 28 років перед тим, що трапилося в Городлі. Багато з тих, хто приймав на свої щити польські гербові знаки, народилися, не знаючи знаку хреста; велика частина з них ще довгі роки залишалися язичниками. На відміну від них, козаки, які не грішили релігійністю, в більшій своїй частині визнавали православ’я, хоча у деяких віра була аж надто поверховою. Але язичниками вони не були, виключаючи все ж язичницьку, грішну схильність до горілки.

Що ще відрізняло козаків від литвинів? Культура? Не ображаючи литвинів, сумнівно, щоб на переломі XIV та XV сторіч вони в масі своїй знали лицарські звичаї, до того ж у них і не було таких прав, як у західноєвропейських лицарів. Що до козаків, то треба розуміти, що в більшій своїй частині вони були грубіянами та невігласами, виконували демократію та політику шаблі чи кулака, але їм не можна відмовити у специфічному почутті честі, а ще того, що більша частина козацької старшини переймала звичаї польської шляхти. Але ж загалом вони не дуже відрізнялися від литвинів.

Тому велика шкода, що в середині XVII сторіччя шляхетства козакам не надано, оскільки, можливо, нова унія, що утворювала одночасно наступну частину Речі Посполитої — Князівство Руське — врятувала б шляхетську державу та дозволила б поконати Москву, яка робилася все могутніша. Звісно, укладання такої угоди вимагало б від наших предків зміни ментальності та подолання станових поділів. Однак, на подібний великодушній жест вже вирішилися ж прапрадіди польської шляхти, надаючи власні герби та привілеї литвинам. І дуже погано сталося, що такого жесту забракло через 250 років після городельської унії.

Відповідаючи на всілякі питання, попереджуючи сумніви, які з’являться в голові уважного читача, ми дійшли в кінці кінців до останнього питання: а чи прагнув Ян Казимир, вибраний в 1649 році в королі Речі Посполитої, в 1652 році до знищення коронної армії? Чи бажав він залучити на її місце іноземні загони, щоб провести в Речі Посполитій державний переворот і впровадити абсолютну королівську владу, як у Франції чи Англії?

І знову відповімо згідно з історичною правдою: жодні джерела не говорять про таку поведінку короля. В 1652 році повелитель відраджував Калиновському розпочинати війни з козаками та загороджувати Хмельницькому дорогу до Молдавії.