Коні-візники — В XVI і XVII сторіччях найбільш модними були сиві коні, які коштували цілий маєток, оскільки вони були більш складними в утриманні. В XVII сторіччі модними були запряги шести кінні, і навіть звиклий поміщик, маючи усього два села чи три фільварки, не сідав до карети з меншою кількістю коней.

Пуффер — тяжкий кавалерійський пістоль з коловим замком.

Гарлач (мушкетон) — тяжка пальна зброя XVII сторіччя, дуже характерна, завдяки стволу, що розширювався мов лійка. З гарлача стріляли сіканцями, чи то посіченими кулями, цвяхами і навіть битим склом. Чи то, це була зброя близького радіусу дії, але ж з дуже великим розкидом та силою враження — відповідник сьогоднішньої помпової рушниці.

Облога полковника Копистинського… — в 1648 році Пшемисль (Перемишль) був обложений козацьким полковником Копистинським, якого переміг — і тим самим висвободив місто від облоги — Кароль Корняк з Сошниці.

…бавилися грою у Wirsthaus — чи то в «Трактир». Ця забава була дуже популярною при королівському дворі та магнатських дворах. Учасники за допомогою випадкового вибору вибирали для себе ролі і, в залежності від неї, перевдягалися в господарів трактиру, купців, маврів, солдат, слуг, пастухів. Господар був обов’язаний організувати та сплатити учту, купець повинен був забезпечити доставку товарів до лавки, в якій учасники забави могли набути різні товари, заплативши за це фіктивними грошами. Така забава бувала коштовною, бо, в силу ставропольського «хоч віддай в застав, але ж постав», купець був повинен з власних фондів накупити дорогих матерій та товарів, а господар — приготувати велику учту. Так що немає нічого дивного, що, наприклад, Єремія Вишневецький, терпіти не міг такого типу забав, в яких, однак, бажаючи бути ближче до політики та королівського двору, мусив приймати участь.

Не будь здорова Людовіко, французька Маріє… — приспівка, яку горлали по корчмах та господах в часах панування Яна Казимира, і в якій річ іде про королеву, чи то Людовіку Марію Гонзагу де Невер, яка намагалася душити в Польщі шляхетську демократію.

Марчін Калиновський — призначення в 1646 році Калиновського польним гетьманом було найбільшим з цвяхів, які вбив до труни Речі Посполитої канцлер Єжі Оссолинський. Калиновський, незважаючи на те, що від 1620 року служив як військовий, не мав до себе поваги в хоругвах, ні серйозного бойового досвіду, і більше, ніж гетьмана, його знали як переповненого гординею та жорстокого магната. В той час, коли він доводив коронною армією, Калиновський не вважав на будь-яку чужу думку, він міг ображати та принижувати солдат, рушити найкращі воєнні плани, нищити будь-які прояви самодіяльності у підвладних. Вже в 1651 році, під час кампанії в Подолії, між Калиновським та супроводжуючим його брацлавським воєводою Станіславом Лянцкоронським виникли суперечки та скандали. Спочатку командири затіяли сварку про булаву, яка залишилася від забитого командира козаків — Данила Нечая; потім же, коли в Шарогроді Лянцкоронський скритикував Калиновського, гетьман, на очах всього війська, показав йому огрядну «дулю», яка в ті часи вважалася дуже образливим жестом. Під кінець 1651 року дійшло і до ще гірших сцен, коли Калиновський принижав офіцерів з полку Миколая Потоцького. До всього цього треба додати факт, що польний гетьман був короткозорим і, як подають історичні джерела, «на стаю добре не бачив»[133], він не міг приготувати розумних планів кампанії і, не мигнувши оком, посилав жовнірів на смерть. Для історичного розвитку Речі Посполитої страшною річчю виявилося, що в 1648 році, в час найвищого випробування та загрози для держави, на чолі коронної армії стали магнати, які не мали великого військового досвіду, або ж гетьмани з «надання», які отримали булави завдяки політиці, а не виграним битвам. Це був прецедент, оскільки попередні коронні вожді — Ян Замойський, Станіслав Жулкевський та Станіслав Конєцпольський доходили до своїх постів через довгострокову військову службу, і коли вже одержували булаву, були знаними полководцями, яких дужо цінували. Тим часом, щоб командувати польською армією XVII сторіччя, вже не хватало виключно пихи та магнатського духу. Поза вміннями радити собі в полі, гетьман повинен був бути левом та Ісусом Христом в одній особі. Коронне військо, подібно як і будь-яка тогочасна європейська армія, складалося з шляхетських авантюристів, забіяк та нероб. Тому утримати їх в порядку міг тільки гетьман, який, з однієї сторони, вимагав абсолютної слухняності від солдатів і був готовий примушувати до неї за допомогою шибениці чи катівського меча, а з другої, кохав власних жовнірів, не дозволяв їх кривдити, а страти і рани був готовий винагороджувати з власної кишені. Калиновський же не міг ні одного, ні другого.

…коні з піднятими наверх хвостами, з завитими гривами… — до сього часу до кінця не відомо, чи коні, яких розводили в Речі Посполитій в XVI–XVII сторіччях були окремою расою верхових тварин, чи теж великою групою метисів, що поєднували риси коней зі сходу (турецьких та татарських) з тими, що привозили з заходу. Польський скакун був дещо вільнішим від арабського, але взамін, був дещо більш масивним, більш стійкий до праці та невигод. На жаль, сьогодні від нього не залишилося і сліду. Розведення польських коней під кінець XVIII зовсім захиріло, а скакуни, на яких можна поїздити зараз в табунах, не мають нічого спільного з конями, на яких гусари йшли атаку. Серед існуючих на цей час верхових тварин найбільш подібний до давніх польських скакунів є малопольський кінь, якого ще розводять в декількох місцях на території нашої країни.

…йопула Рожера де Нім’єра виглядала ну точно як старий, не дуже ошатний польський жупан — всупереч тому, що можна було б судити, національний польський наряд — шляхетські жупан та делія — зовсім не виводяться з турецьких чи татарських костюмів, але ж від йопули, зо була одягом європейського лицарства в другій половині XV сторіччя. Хто не вірить, нехай обдивиться французькі картини цього ж сторіччя, на яких йопули та каптани лицарів більш-менш подібні на пізніші польські жупани. Така мода тоді панувала в цілій Європі серед шляхетно уроджених. Однак, під кінець XV сторіччя, разом з відходом до небуття лицарства, почала змінюватися мода на заході, тоді коли в Польщі, в зв’язку з фактом, що шляхта залишилася на вершині могутності, ця мода вижила, щоб у наступному сторіччі піддатися виразним орієнтальним впливам. Так само і ставропольське підголення голови було середньовічним лицарським звичаєм і зустрічалося навіть у давніх норманів. Будь-який француз, німець чи англієць, який сьогодні дивується зачіскам панів-братів, зображених на старовинних портретах і доводить, що це все якісь варвари, він є дурнем і невігласом, оскільки саме так підголювали собі голови його власні предки вже в Х-ХІ сторіччях. Підголення голови залишилося в звичаї у польської шляхти, оскільки вона продовжувала культивувати лицарські звичаї ще в XVI–XVII–XVIII сторіччях.

Пан Барановський… — Ян Барановський, стольник брацлавський, був одним з останніх слуг Єремії Вишневецького, який на початку повстання Хмельницького мобілізував десь біля 5–6 тисяч осіб. На жаль, оскільки володіння Яреми були зайняті та знищені козаками, з часом його сили робилися меншими, а значна частина хоругв перейшла на державне утримання. В 1651 році під Берестечком в нього було лише кілька хоругв, а через два місяці Вишневецький згадує в своєму заповітові заледве три роти: гусарську Слугоцького, і хоругви Яна Барановського та Яна Вольського. В тих загонах служила шляхта з України — перш за все, з Задніпров’я. То були люди, що залишили там свої фільварки, маєтки та оренди, і тому в них були власні порахунки з козаками, і тому вони ніколи не давали їм пардону.

Пан Зигмунт Пшиємський — один з найвидатніших офіцерів військ чужоземного трою в середині XVII сторіччя. Зигмунт Пшиємський гербу Равич був сином галіцького підкоморія і від юних літ служив як військовий в шведській армії під командуванням князя Бернарда Веймарського, приймав участь в облозі Орлеану. В 1646 році перейшов на французьку службу, вербував в Польщі піхоту для Людовика XIV, а ще для Владислава XIV Вази. Після вибуху повстання Хмельницького дав познати себе як досвідчений та вмілий офіцер. Приймав участь в боях під Збаражем в 1649 році, де командував обороною одного з відрізків валів (поміж Фірлеєм та Розражевським). 4 лютого 1650 року він зробився старшим над коронною армією, чи то, як казали, генералом коронної артилерії. Заслугою Пшиємського було введення до полків піхоти іноземного строю легких польових гармат (полкових) з ваго — розміром три – чотири фунти. Пшиємський ввів також поєднані з ядром порохові заряди, завдяки яким, під час заряджання мушкетів піхотою, полкові гармати, про які йде річ, могли зробити три постріли.

В 1651 році під Берестечком він командував польською артилерією, його справою також був шик польських військ на третій день битви, завдяки якому коронна армія відбила всі атаки козаків і татарів. В критичний момент битви, саме гармати Пшиємського обстріляли почет хана, який спішно покинув поле бою. В тому ж самому році він вистроїв о бою польські війська під Білою Церквою, а після завершення кампанії залишався при боці польного гетьмана.

Якби Пшиємський став польним гетьманом замість Калиновського, скоріш за все, не дійшло б до різні під Батогом, але, можливо, він був би в стані усмирити козацьке повстання і без труду розбити поєднані сили запоріжців і татар. Але ж Пшиємський посварився з Калиновським, оскільки критикував (і не без рації) всі рішення гетьмана. Перш за все, він був проти маршу на Батіг; а ще він вважав, що гетьман вибрав дуже велике місце під табір. Вже в ході битви він пропонував Калиновському, щоб той разом з кіннотою пробиватися до Каменця або ж на північ, сам же він повинен був залишитися в зменшеному таборі разом з піхотою іноземного строю і дати відсіч козакам. Але ж цей план був відкинутий гетьманом, який заздрив славі та поважання у жовнірів Пшиємського.

Донна Розанда… — коли не відому, в чому річ, як правило, річ йде про жінку. Так було і у випадку кампанії 1652 року, оскільки головною ціллю Хмельницького стало не здобуття руки дочки молдавського господаря для сина Тимофія. Хмельницький тим чином намагався зробити Молдавію залежною від себе, щоб зміцнити власні сили перед новою війною з Річчю Посполитою.

При вісті про планований шлюб молодого Хмельницького з Донною Розандою в Речі Посполитій закипіло, оскільки серед конкурентів на її руку було кілька польських магнатів — серед них був Петро Потоцький і, може, навіть Марчин Калиновський. А щоб додати тим випадкам пікантності, належить пам’ятати, що, якби козацький ватажок Тимошко Хмельницький став чоловіком Розанди, він став би шваґром… Януша Радзивілла, потужного польського магната (і пізнішого зрадика часів Потопу), який, в свою чергу був жонатим ну старшій дочці Лупула. Так що немає нічого дивного, що польські та литовські магнати були абсолютно проти такого мар’яжу.

Проти цьому шлюбові був, ясне діло, і сам господар Лупул, що висилав тривожні листи Янові Казимирові та Марчінові Калиновському — останньому, зрешта, він і обіцяв руку Розанди. Серед всього іншого, саме з цієї причини польний гетьман і вирішив іти під Батог і перешкодити Хмельницькому, який і влаштував там йому криваве сватання.

Панки обіцяли прислати могутні хоругви, по всіх магнатських замках готувалися вийти в поле. Це повинно було стати якоюсь романтичною виправою, на яку практично майже вся лицарська молодь присвоїла гасло: боронити красивої принцеси і не допустити, аби, поминувши Потоцьких, Вишневецьких, Калиновських, вона дісталася ло рук дикого, неотесаного козака, — писав про батовський похід Людвік Кубала в ХІХ сторіччі. Подібне формулювання, зрозуміло, є абсолютною дурницею, оскільки жовніри та ротмістри з коронного війська не були шляхетними Парсифалями чи то інші паладини з лицарського роману, та і гетьманові Калиновському далеко було до короля Артура. Причиною страшного розгрому під Батогом була не романтика, явно далека розуму шляхтичів XVII сторіччя, але ж так добре знані нам з теперішньої Польщі таки риси як дурість, жадність, магнатські пиха та самоволя, а перше за все — неспроможність скарбово-війскового апарату давньої Речі Посполитої, який не зміг в термін забезпечити платню коронній армії.

Після виграшу битви під Батогом Хмельницький завітав до Лупула, 30 серпня 1652 року влаштував Тимошеві гучне весілля, на якому козаки впилися горілкою майже на смерть. Господар Лупул видавався зовсім не потішеним, але не варто надто відверто шкодувати над його долею, бо то була зовсім нікчемна людина, позбавлений будь-яких моральних сумнівів, а перш за все він був позбавлений совісті. На його оборону все ж треба додати, що в XVII сторіччі всі, в принципі, молдавські та валашські господарі були бандитами, шельмами та жорстокими тиранами, які не перебирали в засобах. От правдива людина ренесансу, чесний, вчений та бажаючий добра, як, наприклад, Його Королівська Величність Зигмунт ІІ Август, недовго б всидів на молдавському престолі. Лупул міняв партії, виступав то на стороні Речі Посполитої, то по стороні козаків, і в таємниці від усіх бив на власному монетному дворі в Сучаві фальшиві монети більшості європейських країн. До сьогодні нумізматики часом оповідають, що більшість талерів XVII сторіччя, що дожили наших днів, це фальсифікати з монетного двору Лупула.

Подружні позиції Тимофія Хмельницького з Розандою не укладалися як треба. Перш за все (скоріш за все, в пошлюбну ніч, оскільки, що було до того у нас немає ніяких відомостей) син Хмельницького відкрив, що його жінка не є незайманою. І правда, Розанда втратила дівочість з великим турецьким візиром, оскільки в якості заручниці перебувала в Стамбулі і хотіла вибратися на волю. Тимофій прийняв це до серця, по-п’яному бив свою половину навіть тоді, коли та була вагітною. Через рік, коли Тимофія вбили під час облоги Сучави валашськими, семиградськими та польськими військами, Розанда вийшла заміж за командуючого козаками Миколая Федоровича. Після капітуляції вона відправилася до Чигирина, звідки повернулася лише після смерті Хмельницького в 1657 році. Через три роки її замордували розбійники, які розраховували на те, що знайдуть при ній легендарні скарби Лупула. Скарб той і фактично існував і, нібито, знаходився в Сучаві. На жаль, після її здобуття поляки, угорці та валахи так вж багато золота не знайшли. А все тому, що Лупул, з властивою собі за побіжністю, тримав коштовності в гданських та венеційських банках.

Чорна Рада… — рада, яка скликалася козаками без дозволу та присутності старшини. Як правило, передбачала радикальні персональні зміни серед запорізьких отаманів, бо тоді скидали полковників та гетьманів. І дуже рідко траплялося, щоб скинутого таким чином отамана чекала інша доля, ніж подорож на дно Дніпра з каменем на шиї, катівська сокира чи шибениця, ну і може, перетворення в рублене м’ясо під шаблями молодців. Ну, хіба що обвинувачений довірявся швидкості власних ніг, і вчасно міг втекти з козацького табору.