— Не хочу, щоб нас чули, — пояснив він.

— У цьому я впевнений.

— Ці істоти… Центуріони… Слуги Кривавого Царя… Ні перед чим не зупиняться. Вони безжальні.

— Вірю. — Ральф оглянувся через плече в ту мить, коли Мак-Ґоверн вказував на Еда. Здоровань спокійно кивав. Руки він тримав у кишенях штанів. Добродушна посмішка, що досі вигравала на його обличчі, поступово в’янула.

— І справа не лише в абортах, не треба так думати! Вони забирають ненароджених у всіх матерів, не лише в наркоманок і повій, вісім днів, вісім тижнів, вісім місяців. Центуріонам однаково. Жнива йдуть день і ніч. Масове вбивство. Я бачив трупики дітей на дахах, Ральфе… Під парканами… У каналізаційних стоках…

Очі Еда, величезні й зелені, як штучні смарагди, витріщилися в нікуди.

— Ральфе, — прошепотів він, — іноді весь світ сповнений барв. Я бачу їх відтоді, як він прийшов і відкрив мені істину. Але тепер усі барви стали чорними.

— Відтоді як хто прийшов до тебе, Еде?

— Ми поговоримо про це пізніше, — відповів Ед, непомітно ворушачи губами, зовсім як стукач у фільмах на тюремну тему. За інших обставин це було б навіть кумедно. Роблена посмішка з’явилася на його обличчі, так само впевнено проганяючи божевілля, як схід сонця виганяє ніч. Раптовість зміни одночасно вражала й жахала, але Ральф однаково знайшов у цьому щось заспокійливе. Можливо, їм — йому, Мак-Ґоверну, Луїзі й усім іншим, що знали Еда, не варто аж так винуватити себе в тому, що вони не помітили його божевілля раніше. І все тому, що Ед був чудовим актором. Ця посмішка була варта премії «Оскар». Навіть у такій ексцентричній ситуації, як зараз, його посмішка вимагала відповіді.

— Привіт! — звернувся Ед до поліцейських. Здоровань закінчив розмовляти з Мак-Ґоверном, і тепер обидва поліцейських ішли до них просто по газону. — Сідайте, хлопці! — запросив Ед ще й жестом. Здоровань, і далі добродушно посміхаючись, потис протягнену Едом руку.

— Едвард Діпно? — запитав він.

— Саме так, — відповів Ед, тиснучи руку другому поліцейському в формі, який був трохи приголомшений, потім знову звернув усю увагу на здорованя.

— Інспектор Джон Лейдекер, — відрекомендувався здоровань. — А це сержант Кріс Нелл. Здається, у вас тут проблеми, сер?

— Ну, що ж. Гадаю, ви праві. Невелика проблема. Або, якщо волієте називати речі своїми іменами, я поводився як свиня. — Смішок Еда пролунав природно. Ральф подумав про всіх чарівних психопатів, яких він бачив у кіно — Джордж Сандерс був особливо вдалий у цих ролях, — міркуючи про те, чи можливо, щоб розумний хімік-дослідник обвів навколо пальця провінційного детектива, який мав такий вигляд, наче він так ніколи й не переріс фазу «Суботньої лихоманки».[11] Ральф побоювався, що таке цілком можливо.

— У нас із Елен сталася сварка через підписане нею звернення, — говорив Ед, — ну, і пішло-поїхало… Господи, не можу ж я сказати, що я вдарив її.

Він змахнув руками, мовби на підтвердження того, який він схвильований, збентежений і згоряє від сорому. Лейдекер посміхнувся у відповідь.

Думки Ральфа повернулися до інциденту між Едом і водієм синього пікапа. Ед назвав здорованя вбивцею, навіть ударив його в обличчя, і однаково все закінчилося тим, що той дивився на Еда майже з повагою. Це була якась подоба гіпнозу; Ральфові здалося, що тут діє та ж сила.

— Просто ситуація трохи вийшла з-під контролю, здається, це ви хочете сказати? — співчутливо поцікавився Лейдекер.

— Справа в масштабах… — Едові було тридцять два роки, але наївний погляд величезних очей і безневинний вираз обличчя справляли враження, начебто він ледь досяг повноліття.

— Хвилинку, — втрутився Ральф. — Не можна вірити йому, він збожеволів. І дуже небезпечний. Він щойно сказав мені…