Два дні тому, вранці, вона пробігла його ранковим маршрутом і змогла простежити за ним якнайкраще на відстані. Він дотримувався енергійного, швидкого темпу — вочевидь, досвідчений бігун. Спостерігаючи, вона пошкодувала, що не має більше часу на пробіжку. Їй не подобалося бігати так, як решті людей, адже вона завжди почувалась надто незахищеною на узбіччі — жодної машини, щоб сховатись, але цього разу це було важливо. Вона ніколи не пересилить людину, яку вони пошлють за нею. Через короткі ноги вона не бігатиме швидше, і не існувало жодного бойового мистецтва, яке б дало їй перевагу над професійним кілером. Але витривалість, можливо, врятує їй життя. Якщо завдяки своїм трюкам вона зможе пройти кризові ситуації, вона має бігти довше, ніж кілер, який за нею гнатиметься. Ну що за смерть — вітер обдуває зусібіч, м’язи слабнуть, не витримуючи через недостатню натренованість з її власної вини. Вона не хотіла так піти з життя. Тому вона бігала так часто, як мала змогу, на додачу виконуючи вправи, які можна було виконувати у її тісненьких домівках. Вона дала собі обіцянку, що коли операція закінчиться, знайде собі слушне місце для пробіжки з купою стежок для втечі та схованок.

Але його маршрут — достоту як його квартира та школа — були надто очевидними місцями для її маневрів. Найлегше було б схопити його просто на стежці, коли він закінчить пробіжку, виснажений та розосереджений, але ж і поганці це теж розуміють. Вони будуть напоготові. Те ж саме стосується відрізку шляху до школи. Отже, треба в метро. Вони розуміють, що метро — ще один імовірний варіант, але вони не спроможуться перекрити всі лінії, усі зупинки, спостерігаючи водночас за ногами кожного, хто подорожує з роботи чи на роботу.

Повсюдно стояли камери, але з ними вона мало що могла вдіяти. Коли все скінчиться, у її ворогів буде цілий мільйон чітких знімків її обличчя, яким воно стало тепер, три роки потому. Як на неї, вона не дуже змінилася, але вони все одно, безперечно, оновлять її особову справу. Утім, це все, що вони зможуть вдіяти. Завдяки своїй посаді у відділі вона добре зналася на механізмах, за допомоги яких висмикують ціль з вулиці, а отже, розуміла, що це набагато важча річ, ніж показують глядачеві в пересічному шпіонському телесеріалі по телеку. Призначення камер у метро — допомогти схопити підозрюваного після скоєння злочину. Вони не мали ані достатньо персоналу, ані засобів, щоб реагувати на події на плівці в реальному часі. Отже, єдине, про що вони дізнаються завдяки камері, — де вона була, а не куди вона піде, а без цих даних запис — ніщо. Усі корисні дані, які можуть надати плівки, — хто вона, звідки має інформацію та який у неї мотив — усе це вони вже знають.

Хай там як, а нічого менш ризикованого їй на думку не спадало.

Сьогодні її звали Джессі. Вона вдяглася по-діловому: у чорний костюм, під нього підділа сорочку з V-подібним декольте і, звісно, шкіряний пасок. Вона вдягнула іншу перуку, більш схожу на своє волосся: завдовжки до підборіддя, світлішу, мишачо-ясно-каштанового кольору. Потім зав’язала волосся у простий хвіст та одягла окуляри з тонкою металевою оправою, у яких не видавалось, що вона ховається, але все-таки вони трішки приховували форму її вилиць та чоло. У неї було симетричне, з дрібними рисами обличчя; нічого не впадало в очі. Вона знала, що зазвичай люди її не помічали. Хоча знала й те, що в неї не настільки пересічна зовнішність, щоб її не можна було впізнати. Їй доводилось опускати голову за першої-ліпшої нагоди.

Вона взяла кейс, а не сумку, встромивши дерев’яні деталі з плечового ременя у ручку кейса. Він був оправлений металом, важкий, навіть коли порожній, тож за потреби може правити за зброю. Вдягнула кулон, каблучки, а сережки залишила. Їй доведеться піднімати руку, тож у сережках буде небезпечно. Ножі у підошвах, скальпельні леза, губна помада, різноманітні розпилювачі… майже у повних обладунках. Але сьогодні все це не додавало їй упевненості. Ця частина плану виступала далеко за межі зони комфорту. Вона ніколи не уявляла, що їй колись доведеться викрадати людей. За останні три роки їй на думку не спадало інших сценаріїв, окрім тих, де все зводилося або до вбивства, або до втечі.

Джессі позіхнула, їдучи темними вулицями. Вона недосипала, утім найближчими днями перспективи виспатись теж не було. У неї було кілька сумішей, які допоможуть не спати, але відключення можна відтягти щонайдовше на сімдесят дві години. Їй треба знайти дуже добрий сховок, коли ця мить прийде. Вона сподівалася, що використовувати ці речовини їй не доведеться.

На парковці економ-класу в аеропорту Рональда Рейгана було вдосталь вільного місця. Вона поставила машину біля зупинки автобуса, де було чимало охочих припаркуватись. Вона знала цей аеропорт краще за будь-який інший. Раптом відчула, як прокинулось відчуття комфорту, за яким вона стільки сумувала, — затишності знайомого оточення. Перед автобусом вигулькнуло двоє пасажирів, обидва з багажем та втомленими обличчями. Вони не звернули на неї уваги. Вона під’їхала автобусом до третього терміналу, потім подалася через пішохідний міст до зупинки метро, заплутуючи сліди. Маршрут забрав близько чверті години швидкою ходою. В аеропортах є одна чудова річ — тут усі ходять швидко.

Вона розмірковувала, чи не взути чоботи на танкетці, щоб змінити зріст, однак потім вирішила, що йтиме пішки — а можливо, навіть доведеться забагато бігати, коли щось піде не так. І взулася в темні напівкросівки на рівній підошві.

Простуючи до платформи метро, вона змішалась із натовпом і намагалася якомога більше ховати обличчя від камер на стелі. Краєчком ока вона обирала гурт, до якого пристати. Джессі була впевнена, що ті, хто за нею стежать, шукатимуть самотню жінку. Велика юрба будь для кого була кращим маскуванням, ніж макіяж чи перука.

До колій сунуло кілька юрб людей, і вона поміж них, а потім, як перша хвиля на початку години пік, люди почали юрмитися на ескалаторах. Вона обрала тріо: двох чоловіків та жінку — усі у темних ділових костюмах і з кейсами. Жінка була білявкою, на добрих двадцять з гаком сантиметрів вищою за Джессі у черевиках-човниках на високих підборах з гострими носками. Джессі обминула інших членів гурту, поки не опинилася за жінкою. Якщо будь-хто спостерігатиме за квартетом, у якому стояла Джессі, його увагу, безумовно, приверне висока білявка з блискучим волоссям. Хіба що ці очі шукатимуть саме Джуліану Фортіс.

Джессі наполегливо просувалась крізь натовп, добуваючись до місця на краю платформи, щоб чекати там. Ніхто в гурті наче й не помічав тендітної пані, яка йшла укупі з ними. Її оточувало забагато тіл, що стояли щільно одне до одного, щоб вона стала впадати в око.

Потяг стрімко вигулькнув на обрії, промчавши повз людей, а потім, сіпнувшись, рвучко зупинився. Вона розмірковувала, чи не відійти від них, але білявка також була нетерплячою, тож пробилась крізь натовп у негативний простір третього вагону, який впав їм в око. Джессі, розштовхуючи людей, дісталась близько до жінки, за якою йшла, притискаючись тілом до білявки та ще однієї, кремезнішої жінки за нею. Поміж ними її аж ніяк не назвеш невидимою, оскільки більш незручну позу годі й уявити.

Вони поїхали жовтою лінією аж до станції Чайнатаун. Там вона, облишивши тріо, приєдналася до іншої пари — двох жіночок, мабуть, секретарок чи бібліотекарок у суцільно застібнутих сорочках та в окулярах-лисичках. Вони укупі проїхали зеленою лінією аж до станції Шоу-Ховард, де Джессі підвела очі й поглянула в бік нижчої брюнетки, удаючи, ніби поринула у розповідь про весільне святкування у минулі вихідні, на якому — оце так сором! — не було безкоштовного бару. Посеред розповіді вона, покинувши секретарок у вагоні, вийшла і злилася з натовпом, що виходив з метро. Вона хутко крутнулась у залюдненій жіночій вбиральні, а потім, знову змішавшись з натовпом, спустилася на платформу, щоб сісти на наступний потяг. Тепер головне — точно розрахувати час. Вона не зможе заховатись у натовпі. Через різке виття потяга, що прибував, серце у Джессі почало вискакувати з грудей. Вона обняла себе, почуваючись так, ніби стала навшпиньки на стартовій стійці перед забігом, чекаючи, поки пролунає постріл, що дасть старт. Потім здригнулася від метафори, що промайнула в голові, — найімовірніше незабаром справді пролунає постріл зброї, але з неї вилітатимуть справжні кулі, і націлені вони будуть не в небо.

Потяг, верескнувши, спинився, і вона знову рушила в путь.

Джессі спортивним кроком пройшла до вервечки вагонів, проштовхуючись ліктями крізь натовп пасажирів, коли двері зі свистом розчинились. Роззираючись швидко, як тільки могла, вона шукала когось високорослого з пухнастим волоссям. Так багато тіл пропливало повз неї, заступаючи їй огляд! Вона намагалася подумки позначати кожну голову, що не годилась, літерою Х. Чи вона занадто швидко йде? Чи занадто повільно? На час, коли вона дісталась останнього вагона, потяг уже рушив, вона не могла упевнено стверджувати, що він не їде цим потягом, але гадала, що таки не їде. За розрахунками його появи останні кілька разів, найімовірніше він їхатиме в наступному потягу. Вона прикусила губу, коли двері зачинялись. Якщо змарнує цю нагоду, доведеться спробувати знову, коли він рушить з дому наступного разу. А їй не хотілося, щоб знову довелося все повторювати. Чим менше часу залишалося до втілення плану Карстена, то небезпечнішим це буде.

Не бажаючи залишатися на виду, вона рвучко попростувала до виходу.

Вона ще раз обійшла вестибюль, удаючи, ніби ладнає макіяж, якого на ній сьогодні не було. Полічивши подумки до дев’яноста, вона знову приєдналась до потоку подорожніх, які прямували до колій.

Зараз натовп був навіть більший. Джессі стала поблизу чоловіків у костюмах у віддаленому кінці платформи, силкуючись злитися з їхніми чорними піджаками. Чоловіки теревенили про акції і торги — речі, настільки ж далекі від життя Джессі, як і наукова фантастика. Оголосили прибуття наступного потягу, вона приготувалася зайти й обдивитися все знову. Обминувши торговців, вона оглянула перший вагон, коли той спинявсь на станції.

Хутко погляд Джессі пробігав по наступному вагону. Жінка, жінка, стариган, занизький, затовстий, занадто темний, безволосий, жінка, жінка, дитина, біляв… Наступний вагон…