Вона понуро гмикнула на його зауваження. Її робочий вікенд тільки розпочинався.

— То було б чудово, якби вихідні в мене були вільними.

Засміявшись, він зітхнув.

— Круто. Юриспруденція?

— Медицина.

— Ще гірше. Чи вони коли-небудь випускають тебе за добру поведінку?

— Вкрай нечасто. Та пусте. Я все одно не шанувальниця шалених гулянок.

— Я сам для них застарий, — зауважив він. — Про це я зазвичай згадую десь о десятій вечора щодня.

Вона ґречно усміхнулась, коли він засміявся, силкуючись, щоб погляд не видавав подиву. Захопливо й небезпечно водночас брататися з наступним завданням. Вона ще ніколи не мала жодних стосунків зі своїми суб’єктами. Вона не може дозволити собі ставитися до нього, як до людини. Вона має бачити в ньому лише монстра — потенційного вбивцю мільйонів, — щоб і надалі бути безсторонньою.

— Хоча я часом полюбляю вийти кудись на вечерю, — додав він.

— Мм, — неуважно пробурмотіла вона. Збагнула, що це скидається на запрошення.

— Привіт, — продовжив, — мене звати Деніел.

Навдивовижу, вона забула, як сьогодні має називатись. Він простягнув руку, й вона потиснула її, зі страхом усвідомлюючи, наскільки важка на ній каблучка з отрутою.

— Привіт, Деніеле.

— Привіт, — він насупив брови.

— Мм, я Алекс, — йой, після неї вже було кілька інших імен. Ой, добре.

— Приємно познайомитись, Алекс.

— Послухай-но, я ніколи так не вчиняю, — ніколи. Але…теє… чом би й ні? Чи можна дати тобі мій номер? Можливо, ми якось зустрінемось за тихою вечерею?

Вона витріщилась на нього, відверто приголомшена. Він запав на неї. Чоловік на неї запав. Ні, не чоловік. Невдовзі масовий убивця, який працює на психа наркоцаря.

Чи агент намагається відвернути її увагу?