Вона мала трохи віддалитися від Вашингтона, тож опинилась у маленькому мотелі на півночі Філадельфії. В одному з півдюжини мотелів, що вишикувались уздовж автобану між штатами, при виїзді з міста. Переслідувачеві доведеться згаяти певний час, щоб обшукати їх усі, навіть якщо він якось обмежить її пошуки цією частиною міста. Вона не залишила жодного сліду, щоб її взагалі відстежували у Пенсильванії. Попри це вона, як завжди, спала сьогодні у ванній.

У маленькій кімнаті не було столика, тому вона розклала течки на ліжку. Навіть їхній вигляд виснажував її.

Коли дані були готові, Карстен повідомив її. Він сподівався, що вона погодиться з ним зустрітися, а він принесе течки із собою, якщо вона прийде. Однак вона наполягала, щоб він зробив електронні версії, і він погодився. Вона дала йому настанови щодо доставки.

Складність полягала в тому, щоб обрубати кінці з обох боків.

Наприклад, Карстен не просто мав викинути течки у смітник, найнявши когось, хто забере їх звідти для неї, — за цим смітником дуже легко простежити. Спостерігачі побачили б, що людина забрала документи, й пішли б за нею слідом. Найманець міг би, звісно, рознести документи в окремі місця, щоб їх забрали, але за ними вже спостерігали б. Тому на якомусь відрізку шляху пакунок мав зникнути з очей переслідувачів на достатньо тривалий час, аби вона мала змогу втілити в життя заплутану шахрайську гру.

Отже, Карстен, як і домовилися, залишив коробку для неї на рецепції готелю «Брейскотт». Пан Грін уже чекав. Він гадав, що Карстен — друг, який викрав у жорстокого колишнього фамільні цінності, які той вкрав, і, звісно, стежив за ним. Пан Грін дав їй код, щоб вона могла спостерігати за готельними камерами спостереження, знаходячись за багато миль в інтернет-кафе. Те, що вона не бачила, щоб хтось ішов за Карстеном, не означало, що їх там не було, утім, скидалося на те, що він просто приніс коробку й пішов геть. Менеджер точно виконував її настанови, найімовірніше, просто тому, що знав, що вона стежить. Коробка рушила у службовий ліфт, униз у пральню, де її перенесли у візок покоївки, у якому привезли в її номер, де її менеджер, якому вона дала картку-ключ та п’ятсот доларів, поклав у незугарний чорний кейс. Поштар на мотоциклі, якого вона проінструктувала по дешевому передплаченому телефону, якого вже здихалась, зробивши гак, завіз коробку у копіювальний центр навпроти кав’ярні, залишивши її у спантеличеного продавця.

На щастя, ті, хто за нею спостерігають, досі перебували в готелі, чекаючи, поки вона зайде крізь парадні двері. Можливо, вони меткіші, але навіть якщо вони вдесятьох, у них забракне людей, щоб простежити за кожним незнайомцем, який виходить з готелю. Якщо хтось причепився за її поштарем, йому важко було б встигати. Утім, вона могла лише схрестити пальці, сподіваючись, що зараз за нею ніхто не стежить.

Вона мала діяти хутко. Протягом наступної години — найнебезпечніша частина її плану.

Звісно, вона усвідомлювала, що, мабуть, у документах буде якийсь пристрій стеження. Вона застерегла Карстена, що перевірить на це, однак, можливо, він здогадався, що у неї для цього бракує технічних засобів. Якомога швидше вона зробила кольорові копії документів. Це забрало цілих п’ятнадцять хвилин, забагато. Копії опинилися в кейсі, а оригінали — у паперовому пакунку, який вона отримала від дівчини за стійкою. Вона залишила коробку у смітнику в копіювальному центрі.

Зараз час був проти неї. Сівши в таксі, вона попросила водія відвезти її до неспокійного району Вашингтона, де вона знайде перший притулок, у якому зможе усамітнитися, як того потребує. Вона не мала часу бути перебірливою, тому врешті попросила водія таксі чекати в кінці моторошної алеї. Звісно, що таку поведінку він запам’ятає, але нічого не вдієш. Можливо, вони вже за нею стежать. Вона поспіхом попрямувала в кінець алеї, що вела у глухий кут, — яке чудове місце, щоб її впіймати! — зайшла за сміттєвий бак і відкинула ногою шмат побитого асфальту.

Почувши, що хтось ворушиться за спиною, вона підскочила та обернулась, поклавши руки на товстий пасок на талії, а пальці машинально почали намацувати схований зліва тоненький шприц.

На тому боці алеї, влаштувавшись на лежаку з картонних коробок та лахміття, за нею зачаровано спостерігав чоловік зі спантеличеним виглядом, але він навіть не ворухнувся, намагаючись наблизитися до неї або піти геть. У неї не було часу розмірковувати, що він, можливо, побачив. Стежачи за безхатченком боковим зором, вона зосередила увагу на оригінальних документах. Добувши з торбинки лимоноподібний пульверизатор, вона розпилила його вміст на паперову торбинку. Повітря навколо неї просоталося запахом бензину. Вираз обличчя безхатченка не змінився. Тоді вона запалила сірника.

Вона уважно спостерігала за тим, як горять документи, тримаючи в руках вогнегасник на випадок, якщо полум’я почне поширюватись. Здавалося, безхатченку нудно стало за цим спостерігати. Він повернувся до неї спиною.

Дочекавшись, поки все обернеться на попіл, вона загасила вогонь. Вона ще не знала, що саме в тих теках, але, безперечно, то було щось діткливе. Вона ніколи не працювала над іншими проектами. Розтерла носком черевика чорно-сірий попіл, що в’ївся у землю. Не залишилось ані шматочка, вона у цьому була впевнена. Перш ніж побігти назад до таксі, вона уткнула безхатченкові п’ятірку.

З цього моменту вона їхала кількома таксі, потім зробила дві пересадки в метро і врешті пройшла кілька кварталів пішки. Однак не була впевнена, що вони її загубили. Вона тільки зробила все, що належить, якнайкраще й була напоготові. Чергове таксі висадило її в Александрії, де на новісіньку кредитку вона орендувала третє за ліком авто.

Отже, зараз вона перебувала за межею Філадельфії у дешевій мотельній кімнаті, надушеній дезодорантом, що суперничає зі смородом прострочених цигарок, і не зводила очей з акуратних стосів паперу, розкладених на ліжку.

Об’єкта звуть Деніел Небекер Біч.

Двадцять дев’ять років. Білошкірий, високий, середньої статури, довге хвилясте волосся попелястого кольору — чомусь такі довгі кучері здивували її, можливо, тому, що вона найчастіше мала справу з військовими. Ясно-карі очі. Він народився в Александрії, у Алана Джефрі Біча й Тіни Енн Біч, у дівоцтві Небекер. Один рідний брат, Кевін, на півтора роки старший. Більшу частину його дитинства родина прожила у Меріленді, окрім коротких проміжків у Ричмонді та Вірджинії, де він два роки навчався у старших класах. Деніел вчився в Університеті Таусона, де спеціалізувався в галузі середньої освіти та англійської мови. За рік після випуску він втратив батьків у автомобільній аварії. Водій, що їх збив, також помер на місці пригоди. Концентрація алкоголю у його крові — 21 проміле. За п’ять місяців після похорону батьків брата Деніела засудили за наркотики — виробництво амфетамінів і продаж їх неповнолітнім — і відправили на дев’ятирічний термін у Вісконсинський виправний заклад.

За рік Деніел одружився, ще за два роки — розлучився; його колишня знову вийшла заміж майже одночасно з тим, як остаточно було оформлене поспішне розлучення, і народила дитину від нового чоловіка, адвоката, за шість місяців після весілля. Неважко читати й між рядків. Того ж року в бійці за гратами загинув його брат. Дуже затяжна чорна смуга.

Наразі Деніел викладав історію та англійську в старшій школі, розташованій у поганому вашингтонському районі, як вважає більшість. Він також тренував дівчачу волейбольну команду й був наглядачем у шкільній раді. Отримував нагороду «Учитель року» — за результатами голосування учнів — два роки поспіль. Останні три роки, відколи розлучився, Деніел улітку працював у благодійному фонді, спочатку в Ідальго, у Мексиці, потім у Ель Мінія, у Єгипті. Улітку третього року працював і у двох таборах одночасно.