— Я хотіла б, щоб ти називав мене доктор Фортіс. Гадаю, час прізвиськ минув.

Він напнув ображений вираз.

— Я не прошу тебе мені пробачити. Для цього я мав би більше зробити.

Вона кивнула, хоча знову була з ним не згодна, а лише робила так, щоб розмова тривала.

— Я прошу тебе допомогти мені. Ні, не мені. Невинним людям, які повмирають, якщо ти не допоможеш.

— Якщо вони помруть, то не з моєї вини.

— Я знаю, Джу. — Доктор. Знаю. З моєї вини. Але їм байдуже, на кому провина. Вони помруть.

Вона витримала його погляд. Вона не кліпатиме.

Вираз його обличчя став похмурішим.

— Чи ти хочеш почути, що з ними трапиться?

— Не хочу.

— Навіть для тебе це було б нестерпно.

— Сумніваюсь. Але це пусте. Те, що, можливо, станеться, — справа другорядна.

— Я хотів би дізнатись, що може бути важливіше за сотні тисяч життів американців.

— Хай як жахливо егоїстично пролунають ці слова, та можливість вдихати й видихати для мене переважила все інше.

— Ти нам не зарадиш, якщо помреш, — різко сказав Карстен. — Урок засвоєно. Ми не востаннє тебе потребуємо. Ми не зробимо ту саму помилку двічі.

Вона не хотіла купуватись на ці слова, але рівновага ще більше змістилася. Слова Карстена справді мали значення. Вона, звісно, розумілася на змінах у політиці. А що, як усе правда? Вона могла робити вигляд незворушної, але Карстен чудово її знає. Їй важко буде змиритися з катастрофою такого масштабу, знаючи, що мала змогу чимось їй запобігти. Це було, як спочатку, — вони прив’язали її, мабуть, до найстрашнішої професії у цілому світі.

— Гадаю, у тебе немає при собі течок зі справою, — мовила вона.