— Там чиїсь речі лежать, — пояснила Люля.
— Мої! — гаркнув розлютований чоловік. — Хіба не видно? Сто бісів йому в бік, це ж просто пакунки! Попросили тутешні люди дещо передати славгородським родичам. Жодного рейсу без оцих передач не обходиться. У вас багато речей? — запитав стриманіше.
— Одне місце. Ось, — Люля показала на Тетянину валізу, яку тримала в руці. — А оце я з собою візьму, — додала, маючи на увазі свою сумочку.
— Об’ємна до холери. В багажник не вміститься. Там уже забито.
— Тоді триматиму на колінах.
— А у подруги поклажа є?
— Ні. А що?
— Нехай потримає на колінах оці пакети. Нікуди покласти. В салон не хочу віддавати, бо хтозна, які там люди сидять. А тут мені, може, щось цінне довірили, а потім голову відірвуть. Гадство, тремти тут за копійки!
Нарешті всі розсілися по місцях і автобус зрушив з місця.
Навколо них розгортав свої простори Великий Степ; бо це таки був саме Великий Степ, попри повсюдні прикмети людської присутності. Вони шпарко виїхали на міст, перетнули його, проїхали вздовж Дніпра по доволі широкій і відкритій дорозі, поминули ще один міст і нарешті залишили позаду велике місто.
Поки добиралися сюди, крутилися на загачених вулицях і в заторах, дівчата, здавалося, завмерли, чи щоб не заважати водієві, чи віддихувалися від тривалої прогулянки містом, чи відпочивали від отриманих під час неї вражень. Та ось око загуляло на відкритому просторі, на справжній волі, на безмежжі земному, де до самого обрію — жодної завади. Це тільки якісь злидні, зобижені Богом на рахунок зайвої території, могли назвати тип офісів, більше схожих на клітки для піддослідних кроликів, free space — вільний простір. Зрештою, така назва повністю відповідає брехні й лицемірству тих, хто тявкає перед мудрим чотири рази, перемножуючи двічі два, і гадає, що відкриває тому страшенні істини. Убогі. Ех, шкода, що висока духовність і моральність часто-густо ослабляють людину, а не роблять її сильнішою, не додають їй переваг над злобивими тварями. Це не раз спостерігала Люля в своєму житті, навіть сама користувалася тим. Як же захистити в конкретній особі духовність і мораль, як зробити таку особу невразливою для бидла, розпусників і хижаків? Люлі ще хотілося поміркувати про поєднання гуманізму з технічним прогресом, але вона цикнула на себе, ще раз обізвавши дурною, негараздою влаштувати особисте щастя, а відтак, мовляв, нічого пащекувати про високі матерії.
Вона зиркнула на Тетяну. Та, помітивши це, посміхнулася.
— Чого ти притихла? Хвилюєшся? — відгукнулася Тетяна на пронизливий погляд зелених очей подруги. — У мене тобі буде добре, і роботу ми знайдемо. Все владнається, от побачиш. Мені здається, я тепер така сильна, що зможу захистити тебе від будь-якого злого дидика.
— Звичайно, хвилююсь, — зізналася Люля. — Але гадала, що і ти хвилюєшся не менше, тому не хотіла заважати тобі налаштовуватися на зустріч зі своїми знайомими. Слухай, — Люля торкнулася Тетяниної руки, — скажи, ти не пробувала писати вірші?
Тетяна почервоніла, опустила голову, якось зіщулилася.
— Хіба то вірші? Так — римування, щось на зразок складання кросвордів, — відповіла тихо. — А чого ти запитуєш? Хіба по мені скажеш, що я проста, наївна, легковірна? Я не така, повір. Я багато дечого в тобі зрозуміла, багато бачу, маю з приводу своїх спостережень власну думку, але не хочу тебе сполохувати втручанням у твої справи. Адже зараз головне, щоб ти видряпалася зі скрути, а з тим, наскільки сама в ній винна, опісля розберешся сама і все виправиш. І якщо для цього тобі треба про щось промовчати чи трішки нафантазувати, то це допустимо. Адже ти нічого не крадеш і нікого не оббріхуєш, і тут судити не іншим, а тобі самій.
— Дякую, моя люба дівчинко, — Люля знітилася. — Ти помиляєшся, вірші пишуть не слабкі й легковірні, а мудрі й натхненні люди. Ти саме така, вірніше, такою я тебе сприймаю. І, як бачу з останніх твоїх слів, не помиляюся. Але мені здається, що такі люди надзвичайно незахищені від прози життя, від його негативу. Мені боязно за тебе. От я й чіпляюся з розпитуваннями.
— Пробач, я не повчаю тебе, — перехопила нить розмови Тетяна. — Просто хочу, щоб тобі поряд зі мною було легко, розумієш? Тому й сказала ті слова. Пробач ще раз.
— Ні, не перебивай. Ти права, в усьому права. Але, гадаю, кожна людина хоч раз у житті переживає момент, коли, з одного боку, хочеться виговоритися, а з другого, — людина розуміє, що негоже вивертати своє нутро перед іншими, перекладати свою ношу на когось. І тоді складається враження, що людина чогось недоговорює. Але ж вона насправді криється! І це правильно. А мені й поготів треба помовчувати та більше розмірковувати, що я робила правильно і що ні. Але от що цікаво — я тепер зрозуміла, що нічого в житті людини не буває зайвим. Щоб збагачувати світ гарними і добрими справами, треба звідати ницість і зло. Щоб збагатити себе духовними надбаннями, треба вміти захистити їх і пронести до людей. Як те поєднати в одній особі?
Тіснота в кабіні, неможливість вільно простягти вперед ноги, поклажа на колінах заважали дівчатам почуватися комфортніше, а відтак і говорити голосніше і відвертіше. Вони підсунулися ближче, схилилися одна до одної і шепотіли. Але, може, саме такі незручності й потрібні були для виголошення тих важливих думок, якими вони обмінювалися, бо не завжди в затишних умовах зручно промовляти високі істини, звірятися, говорити про потаємне.