Стрижка, яку зробили Тетяні, дуже їй пасувала, головне, що її прикрашав шикарний чубчик, як у молодої Валентини Малявіної, з боків той чубчик плавно переходив у пасма основної довжини, овалом спадаючи на щоки. Волосся закривало також шию і спадало далі вниз. Спереду воно розсипалося на грудях, а ззаду доходило майже до середини спини, тобто стало значно коротше, ніж було, але за рахунок того наповнилося об’ємом, пишністю і хвилястістю, створюючи навколо голови Тетяни справжню густу гриву, що додавало їй невимовної юної граційності й привабливості.

А Люля переодяглася і мала тепер вигляд скромний, стриманий, майже діловий. Предмети її одягу були нехай не елітними, а просто добротними. Костюм з теплого драпу доповнювала дамська сумочка, доволі об’ємна, в якій зручно носити, наприклад, ділові папери. Ніхто б тепер не впізнав у цій стрункій і холодній білявці вчорашню шалапутну Люлю, розхристану, голопузу, брутальну. І годинника Parrelet вона все-таки купила своїй рятівниці в подарунок, щоправда, копію бельгійського виготовлення. А заодно купила такого самого годинника й собі. А чого? Механізм швейцарський, як має бути; корпус — з нержавіючої сталі з золотим напилюванням товщиною у вісім мікрон; скло — двостороннє сапфірне антивідблискове; ремінець з натуральної шкіри; гарантія вісім років. Що ще треба? До того ж такий хронометр вельми пасував до того стилю і рівню статків, який вона собі вибрала. Годинники відрізнялися лише моделями — з білим і чорним кольором циферблата і ремінців.

— Вибирай, який тобі більше подобається, — запропонувала Люля, коли вони обдивилися одна одну й наговорили компліментів.

— Ой, я розгубилася! — вигукнула Тетяна. — А ти чим керувалася, коли вибирала такі кольори?

— Щиро кажучи, я взяла, які були. Ні, там були ще рожеві й бузкові. Але такого годинника під будь-який одяг не надінеш. А ці кольори універсальні.

Тетяна нерішуче показала, на той, що їй більше сподобався, і Люля схвально хитнула головою.

— Молодець. Розумієш, — пояснювала подрузі, закріплюючи годинника на її зап’ясті, — тут збіглися дві важливі події, дуже важливі: ти змінила свою зовнішність, а я, завдяки тобі, змінила свою долю. Через те не тушуйся, я не збіднію. Зате у нас, принаймні на термін гарантії годинників, — пожартувала вона, — залишиться пам’ять про молодість, про наші надії, про те, як ми проривалися до щастя. Гаразд?

Люля вміла вмовляти, адже красне слівце було основним знаряддям її спілкування з людьми. Вона сама пройнялася тими сентиментами, які виголошувала, їхніми настроями і мало не виклала перед Тетяною істину про себе. Душа вимагала: скажи правду, признайся, що ти просто нерозбірлива дуринда, яка закохалася в небезпечного шлюбного афериста. Але розум підказував, що треба мовчати, не проявляти слабості. Аякже, переклади наразі свої гріхи на плечі оцій тендітній дівчині, нехай вона у чистоті своїй мучиться і карається за тебе, співчуває тобі, допомагає очистити сумління. А ти тим часом відпочиватимеш. Не смій тривожити Тетяну своїми гріхами! Сама з ними справляйся, тобі ніхто не заважає.

— Дякую, ти мене зворушила, — все-таки знітилася Тетяна, вийшовши з потрясіння і вивівши Люлю з задуми. — Я знаю, що твій подарунок коштує дорого. Це нерозважливо і з твого, і з мого боку, але ти вже його купила. Краще б ти собі квартиру придбала замість втраченого житла в Києві. То було б розумно і, зважаючи на обставини, справедливо.

— Ага, ще запропонуй зареєструвати ту квартиру в бюро нерухомості, нехай мій переслідувач мене швидше знайде й приб’є.

— Значить, житимеш у мене, місця вистачить. Що ж тепер? Носитиму. Дякую.

— Це ж не оригінали елітних годинників, а їх копії! — пояснила Люля. — Вони дешеві. Вдома вивчиш техпаспорт і заспокоїшся.

Піднесений настрій від невідомої врочистості довго не покидав дівчат. Вони зайшли в найближчий ресторан і добре підкріпилися сніданком, а потім ще гуляли містом, заходили в кафе, смакували морозивом з суничним варенням, пили каву. Інколи перекидалися незначущими фразами, коментуючи те, що спостерігали, здебільшого ж мовчали. Впродовж прогулянки Тетяна крадькома поглядала на подарованого годинника, а потім на змінену новим одягом Люлю, ніби хотіла щось сказати. А Люля робила вигляд, що не помічає Тетяниного тихого щастя, тільки сама грілася від нього. І сміялася, що теж робить те крадькома.

До стоянки потрібного їм транспорту прийшли тоді, коли вже всі місця були зайняті, а до відходу маршрутки залишилося десять хвилин. Правда, були два місця в кабіні поряд з водієм, але й там лежали чиїсь пакунки. Наступна маршрутка відправлялася через дві години.

— Я дуже стомилася, — пожалілася Тетяна.

— Може, махнемо на таксі? — запропонувала Люля. — Гуляти так гуляти. Скільки кілометрів нам їхати?

— Близько вісімдесяти. Яке таксі, хочеш, щоб з нас у селі сміялися: злидні та ще й з перцем?

— Тоді давай проситися, щоб їхати стоячи. Витримаєш?

У цей час до машини підійшов заклопотаний водій, сердито кинув на сидіння якісь речі, сів, так гримнувши дверима, що аж скло в шибах задзеленчало. І Люля, не діждавшись Тетяниної відповіді, пішла домовлятися, щоб їх все-таки взяли з собою.

— Так ось є два місця! — сердито вигукнув водій і показав на сидіння поряд себе. — Сідайте, який вам грець не дає.