Кінець кінцем Тетяна вирішила, що обговорити ту ідею вони з чоловіком можуть і завтра. З тим заспокоїлася, не припинивши, проте, зважувати, чи змирилися ті двоє бандитів зі своєю поразкою тут, чи, може, замишляють щось іще гірше. Тетяна все виважувала, чи правильно вчинила, що тоді відпустила дівчину. А що їй залишалося? Адже в іншому разі вона мусила б тримати її зв’язаною чи під пістолетом, поки не приїде Грицько й не викличе міліцію. А що потім говорити представникам влади про свою зброю? Сідати у в’язницю разом з нападниками? Ні вже, обійдемося. Отже, все вона зробила правильно.

З одного боку, інтуїція підказувала, що довіряти рецидивісту й шахрайці не можна, їхнє слово нічого не варте. Та вони й самі довели це своїм повторним нападом на Огнєвих. В ліпшому разі могло йтися тільки про те, наскільки вражаюче вона їх налякала. І тут Тетяна сумнівалася — її розмова з ними ніяк не була схожою на бандитську розбірку — лексикон не той і методи не ті. Це ж не Дидик, котрий звик сидіти на шиї в пристойних жінок. А відтак вони можуть трохи побоятися та й взятися за старе ремесло.

У зв’язку з цим її непокоїло запитання: чи спостерігають ті двоє за двором Огнєвих чи ні? Впродовж усіх наступних днів вона намагалася виявити поблизу чуже око, але його нібито не існувало. Хоч це враження могло бути й помилковим — за ними могли стежити здалеку, і те помітити їй просто не вдалося б.

А з другого боку, Тетяна чудово розуміла, що всю кашу неприємностей заварили саме вони з Грицьком. От якби Грицько не завадив шахрайці вкрасти у Огнєвих гроші, коли приїхав до них уперше, і якби злочинці не напоролися на Тетяну при другій спробі пограбування, то зараз обібрані люди тихо проклинали б життя з загубленими надіями на лікування Ігоря Свиридовича і не мали б інших клопотів. Е, ні, осмикнула себе Тетяна, простою крадіжкою справа не завершилася б, адже злочинці замислили взяти під свій контроль дохідний, на їхню думку, траволікувальний «бізнес» Любові Петрівни і перетворити життя двох безпомічних, беззахисних людей на каторгу, на суще пекло. Це їх з Грицьком послано їм на спасіння. Значить, вони не тільки по своїй совісті, а й по велінню небес не мають права залишати Любов Петрівну й Ігоря Свиридовича напризволяще, а відверто виражаючись — на смерть. Бо тепер настирливі бандити, не розраховуючи, що їм удасться перетворити Любов Петрівну на стале джерело прибутків, просто пограбують їх і помстяться на всю котушку за порушені плани. Цілком можуть убити.

Раптом Тетяна зрозуміла, що у неї є можливість перевірити свої підозри щодо можливої загрози для Огнєвих. А затим чомусь згадала слова Едмонда Германовича про те, що їй послана якась місія звище і через це вона вціліла в аварії. Виходить з усього, що так і є — вона має допомогти двом людям, котрі потерпають від ізольованості й безпорадності.

— Я сьогодні їду додому з тобою, — заявила вона Грицькові після спільної вечері, як останнім часом у них повелося. — Завантажуй в машину мої речі!

І вона встала з-за столу й взялася підкреслено демонстраційно виносити і складати в салон машини все підряд.

— Чого це ти підхопилася? — занепокоїлася Любов Петрівна. — Доню, може, я тебе чимсь образила? Так, здається, ні. Ти ж завтра збиралася додому.

Тетяна підійшла до жінки ближче й тихо пояснила:

— Прощаємося навмисно, я до вас непомітно повернуся, тільки підтримайте мою гру. Потім усе поясню, — а вголос промовила: — Все, все! Закінчилися мої мучення з відварами й примочками. Ура!

Бідний Ігор Свиридович нічого не розумів, йому ніхто не пояснював ситуацію, бо Любов Петрівна після Тетяниних слів тільки зблідла й примовкала. Вона сіла поряд з чоловіком і погладжувала його руки.

Тетяна носилася з хати до машини й назад, як вихор, підганяла Грицька, пританцьовувала й наспівувала. Грицько, бачачи, що вона згрібає все підряд — своє й чуже, — ні про що дружину не розпитував, звик, що вона дарма нічого не робить. Значить так треба. Він тільки ненароком кидав господарям:

— Ми вас не грабуємо, не бійтеся. Тетяна щось путяще задумала.

Нарешті після, може, годинного підкресленого збирання Тетяна й Грицько гучно й сентиментально розпрощалися з господарями, з довгими поцілунками й виголошеннями подяки, й поїхали. Біля найближчого затіненого, але жвавого місця, звідки не можна було вгледіти, де поділася їхня машина, Грицько зупинився.

— Поясни, що сталося, — звернувся він до дружини.

І Тетяна дещо розповіла йому, не згадуючи, звичайно, про зброю й розповідь затриманої дівчини. Сказала, що злякала крадіїв і вони втекли з погрозами розправи. Не поминула й своїх висновків про те, що саме вони з Грицьком загострили стосунки Огнєвих з бандитами і тому повинні взяти відповідальність за безпеку безпомічних людей на себе.

— Нічого ми не загострили, — заперечив Грицько. — Не накручуй себе. Тих стосунків просто не існувало, ми трапилися Огнєвим тоді, коли до них завітало лихо. Ми їх двічі врятували. Значить, вони — наші хресники і ми мусимо оберігати їх далі.

— Тому я зараз повернуся до них. Переночую там востаннє, а далі видно буде.

— А що видно? Ти після цього спокійно відпочиватимеш на морі?

— Ні, звичайно. Є у мене одна думка. Не знаю, як ти до неї поставишся.