— Мендо!

Аменда подивилася на сестру. Світло було дуже яскраве, й Лізі пригадала з відчуттям справжнього шоку, що Менді восени виповнюється шістдесят років. Шістдесят! Цієї миті Лізі піймала себе на тому, що думає, як упродовж багатьох безсонних ночей її чоловіка переслідувала дивна проява, про яку всі Вудбоді цього світу ніколи не знатимуть, навіть якби вона їм це довго пояснювала. Щось нескінченно довге, поцятковане крапочками — таку загадкову прояву нерідко бачать пацієнти, хворі на рак, коли дивляться на порожню склянку, в якій не залишилося й краплі знеболювального розчину і до ранку його вже не буде.

Він дуже близько, моя люба. Я не можу його бачити, але чую, як він їсть.

Замовкни, Скоте, я не розумію, про кого ти кажеш.

— Лізі, ти, здається, щось сказала? — запитала Аменда.

— Щось пробурмотіла, але що саме не знаю.

Вона спробувала видушити з себе усмішку.

— Ти розмовляла зі Скотом?

Лізі поклала край своїм зусиллям усміхнутися.

— Схоже на те. Іноді я досі це роблю. Божевілля, правда?

— Не думаю. Це не божевілля, якщо він тебе чує. Але якщо не чує — то так. Я це знаю, бо маю певний досвід. Ти згодна?

— Мендо…

Але Аменда уже звернула свій погляд на купи часописів, щорічників та студентських журналів. Коли вона знову подивилася на Лізі, то всміхалася з виразом невпевненості:

— Я вчинила правильно, Лізі? Я лише хотіла внести свою частку…

Лізі взяла Аменду за руку й легенько її потисла.

— Авжеж, правильно. Ти не проти, якщо ми звідси підемо? Час вже тобі прийняти душ.