5

Можливо, спогад про розбиту склянку — пов’язаний із поганим передчуттям — впливає на Лізі, але прямокутник розпушеної землі нагадує їй могилу. Це могила розміру XL, могила для велетня. Два натовпи зливаються в один навколо неї і створюють щось подібне до відчуття всмоктувального отвору посередині. Працівники кампусної служби безпеки стоять тепер біля кожного кута прямокутного бар’єра з оксамитової стрічки, під яку пірнули Драпаел, Скот і «Тоней» Еддінґтон. Фотограф Квінсленд невтомно танцює з великим «Ніконом» у руках, якого тримає перед своїм обличчям. Працює для фотовиставки, — думає Лізі й усвідомлює, що вона йому заздрить. Він такий вільний, літає навколо, наче комар у спекотному задушливому повітрі; йому лише двадцять п’ять років, і всі кляті органи його тіла досі працюють. Проте Драпаел дивиться на нього з дедалі більшим роздратуванням, якого Квінсленд умисно не помічає, доки не робить той знімок, що його прагнув зробити. Лізі припускає, що то знімок одного Скота з ногою на ідіотській срібній лопаті та з розвіяним на вітрі волоссям. У кожному разі, молодий представник фотоцеху опускає свою велику камеру й відступає до натовпу. І саме тоді, коли Ліза проводжає його очима, вона вперше бачить того психа. Він має такий вигляд, про який місцевий репортер згодом напише: «Він скидався на Джона Леннона в останні дні його інтриги з героїном — глибоко запалі, спостережливі очі дивно й тривожно контрастували з його по-дитячому замисленим обличчям».

Проте тієї миті Лізі навряд чи помітила щось інше, крім розкуйовдженої чуприни того суб’єкта. Сьогодні спостереження за людьми її не цікавлять. Усі її думки зосереджені на тому, коли ж це закінчиться й вона нарешті зможе зачинитися у ванній в будівлі англійського факультету, яку видно за паркувальним майданчиком, і витягти неслухняну тканину трусиків із розколини між своїми сідницями. Вона муситиме також попісяти, але в дану мить це бажання видається їй другорядним.

— Леді і джентльмени! — сказав Драпаел протяглим голосом. — Для мене надзвичайно велика приємність відрекомендувати вам пана Скота Лендона, лауреата Пуліцерівської премії за роман «Мощі» і премії Національної Книги — за «Дочку торговця рибою». Він приїхав сюди до нас із далекого штату Мен зі своєю чарівною дружиною Лізою на церемонію врочистого відкриття будівництва — атож, воно нарешті розпочинається — нашої власної біблійтекай Шипмена. Отже, люди, привітаймо нашого дорогого гостя Скота Лендона добрими нешвілськими оплесками!

Публіка зааплодувала одразу соn brio.[3] Чарівна дружина приєдналася до аплодисментів, плескаючи в долоні, дивлячись на Драпаела й думаючи: «Він здобув премію Національної Книги за „Дочку матроса“. Не „торговця рибою“, а „матроса“. І я певна, тобі це відомо. Я певна, ти перекрутив назву книжки свідомо. Чому ти так не злюбив його, ти, дріб’язковий паскуднику?»

Потім її погляд ковзає повз нього, й цього разу вона справді помічає Ґерда Аллена Коула, який стоїть там із тією дивовижною копицею русявого волосся, що спадає йому на очі, в підкасаних до самих ненормально опуклих біцепсів рукавах завеликої для нього білої сорочки. Сорочку він одягнув навипуск, і вона висить майже до білих плям на його джинсах, що протерлися на колінах. На ногах у нього грубі черевики з бічними пряжками. Напевне, ногам у таких черевиках неймовірно жарко, думає Лізі. Замість аплодувати, Білявчик склав свої руки досить манірним жестом, а на його устах грає примарна усмішка, й вони ледь помітно ворушаться, ніби він мовчки молиться. Його погляд прикипів до Скота, й він його не відводить. Цей Білявчик одразу привертає до себе увагу Лізі. Існують хлопці, — а це майже завжди хлопці, — що їх вона сприймає як космічних ковбоїв, прихильних до Скота. Космічні ковбої мають багато чого сказати. Вони прагнуть схопити Скота за руку й сказати йому, що вони розуміють таємні послання, які він зашифровує у своїх книжках; вони розуміють, що насправді його книжки — це путівники, які вказують дорогу до Бога, Сатани або, можливо, до гностичних євангелій. Космічні ковбої люблять поговорити про сцієнтологію або нумерологію, або (в одному з випадків) про космічні вигадки Бріґема Янґа. Іноді вони хочуть поговорити про інші світи. Два роки тому один космічний ковбой подолав автостопом усю відстань від Техасу до Мену, аби поговорити зі Скотом про те, що він називав рештками. Рештки такого виду, вважав він, зазвичай знаходять на безлюдних островах у південній півкулі. Він, мовляв, розуміє, що саме про них Скот писав у своїх «Мощах». Він показав Скотові підкреслені слова, які це підтверджували. Лізі дуже нервувалася, дивлячись на того хлопця — у його погляді вона помітила якусь відсутність, що нагадувала їй стіну, — проте Скот погодився поговорити з ним, почастував його пивом, протягом певного часу розмовляв із ним про кам’яних велетів на острові Пасхи, узяв кілька його памфлетів, підписав хлопцеві свіжий примірник «Мощей», і той поїхав додому, радісний і щасливий. Щасливий? Та він мало не танцював в ідіотській атмосфері, що оточувала генія. Коли на Скота находить, він стає дивовижним. Іншого слова тут не добереш.

Думка про близький акт насильства — про те, що Білявчик незабаром націлить на її чоловіка «Марка Девіда Чепмена», — не приходить у голову Лізі. «Мій розум не був на це налаштований, — могла б вона сказати згодом. — Мені лише не сподобалося, як ворушаться його губи».

Скот відповідає на оплески — і на кілька хрипких осудливих вигуків — знаменитою усмішкою Скота Лендона, яка з’являлася на мільйонах книжкових палітурок, не прибираючи ногу з ідіотської лопати, тоді як її совок повільно вгороджується в привезену сюди землю. Він дозволяє, щоб оплески лунали упродовж десятьох або п’ятнадцятьох секунд, керуючись інтуїцією (а вона в таких випадках підводить його рідко), потім заспокійливо махає рукою. І оплески стихають. Одразу. Просто дивовижно. Тиша вмить западає така, аж стає трохи моторошно.

Коли він починає говорити, голос його звучить далеко не так гучно, як голос Драпаела, але Лізі знає, що навіть без мікрофона й без гучномовця на батарейках (відсутність того й того на цій церемонії, певно, пояснювалася чиїмось недоглядом) він долетить до найдальших рядів натовпу. Бо натовп напружує слух, щоб не пропустити жодного його слова. Адже до них прийшов Славетний Чоловік. Мислитель і Письменник. Зараз він почне розкидати серед них перли мудрості.

«Перли перед свиньми, — подумала Лізі. — Перед спітнілими свиньми цього разу». А проте хіба батько не сказав їй одного разу, що свині не пітніють?

Стоячи навпроти неї, Білявчик відгортає з гарного білого лоба своє скуйовджене волосся. Його руки так само білі, як і лоб, і Лізі думає: «Цей кабанчик, певно, не дуже любить виходити з дому. Такий собі домашній свин, чом би йому ним і не бути? Адже у нього в голові надто багато химерних ідей, які треба оберігати».

Вона переносить вагу тіла з однієї ноги на другу, й шовкова тканина трусиків аж заскрипіла в розколині її гепи. О, прокляття! Вона знову забуває про Білявчика, намагаючись прикинути, чи зможе вона… поки Скот там розбалакує… дуже обережно, дуже непомітно…

Але в ній одразу озивається добропорядна дама. Вона промовляє три суворі слова, які не терплять заперечення: «Ні, Лізі. Чекай».

— Я тут не для того, щоб читати вам проповідь, — каже Скот, і Лізі впізнає голос Ґаллі Фойла, головного персонажа з книжки Елфреда Бестера «Зорі освітлюють мені шлях», його улюбленого роману. — Надто спекотно, щоб слухати проповіді.