I все ж думки чомусь вертiлися бiля Iлони. Вже не її особи, а того, що дiялося навколо неї. Так, вiн нарештi знайшов вихiд. Це повинен бути хтось з її оточення. Вiн поназбирував велетенськi томи, цiлi гросбухи мiстичної лiтератури, вiдновив вправи з йоги, психологiї, але швидко все це закинув, бо нiчого путнього там не було. Вiн шукав виходу з чорного тунелю, не розумiючи, що вже потрапив у капкан. Це не можна було назвати манiакальною iдеєю. Його старiючий органiзм потребував перемiни, але нiчого без вiри не робиться, до часу таланить тягти сите i безтурботне життя, але тут у мiзках заворушилися протилежнi його життєвому кредо думки, що тягнули, кликали в iнший свiт. I вiн ще упертiше шукав виходу з тiєї чорної нудьги; нi, це не була манiакальна iдея. За кiлька мiсяцiв вона чiтко викристалiзувалася, вилiпилася у струнку пiрамiду. Як i кожен атеїст, вiн все ж таки мав трохи вiри, поверхової, вiн лякався чогось, але бiльше тюрми, смертi, бо за темнотою, вiн був наполовину упевнений, нiчого немає. Лежить собi чолов’яга в сирiй землi i дотлiває, годує пiдземних мешканцiв. Життя одне. Банальна рiч; треба брати вiд нього найбiльше; необхiдно спробувати i скуштувати всього. I однiєї ночi йому примарилася, влiзла у голову думка, що треба шукати або сторонню людину, або добре знайому. На останньому вiн i визначився. Iлона була надто холодною, до кiсток прагматичною. Вона нiколи не водить дружбу з будьким, якщо для того немає вагомої причини, — чи то розваги, чи то секс, чи грошi. Це його не влаштовувало аж нiяк. I тут на горизонтi з’явився новий знайомий, колишнiй послушник Зося. Що вона вiд нього хотiла, вiн не знав. Але вибiр випав саме на нього. А Зося шукав Лямура, з його грiшми i героїном. I вийшов на Iлону, яка вже почала цiкавитися бiзнесом. Тож Миколай перебирав усi варiанти, креслив схеми, iмпровiзував перед камерою, а потiм дослiджував власну персону на вiдео. Вiн не вiрив у вищi сили, вiн не вiрив навiть у чорних котiв, що перебiгають дорогу. Вiн бажав мiстерiї.

Iлона, в свою чергу, вела тонку гру, пiдманюючи до себе Зосю, вона пiдсовувала йому малолiтнiх циганчат, жiнок, а вже наприкiнцi сама лягла пiд нього, коли Лямура вирахували, вона трохи запiзнилася, i той серпневий день ледь не став фатальним для Лямура, але про це пiзнiше. А так вона вешталася по клубах з Нонкою, вела томнi розмови на великосвiтськi теми. Останнiм часом помiчалося, що вона згадувала батька, який майже збанкрутував, але жив чомусь, як арабський емiр. А в тiнi батькового iменi проскакувало iм’я Борис. Це ще бiльше розлютило Миколая, додало снаги, азарту. Скоро це стало кидатись у вiчi. Нiхто не розумiв, що дiється з холоднокровним чоловiком, який навiть чарки у ресторанi протирав власними серветками, жiнок брав легко, займався якоюсь справою, що давала непоганий прибуток. Однi роз’яснювали це коханням. Iншi — роками, що вже пригинали до старостi. Решта — пустота, заздрiсть i нiчого нового. Вiн осунувся, бо хотiв вийти з кризи; незадоволена жадоба кровi, заборонений плiд спокушав i поглинав, як солiтер у нутрощах лайно. Так, незадоволенi бажання роблять людину злою. Але навряд чи Миколая можна було назвати манiяком. Експериментатор, манiпулятор чужими душами. Сноб у селянському кожусi, натертому крейдою…

Одного мрячного дня Лаврентiй несподiвано покинув буду i подався пiшки через масив дач. Вiн iшов бадьорим кроком, спокiйно рушив дорогою, повернув на сквери i сiв на автобуснiй зупинцi бiля чоловiка, що нерухомим поглядом наркомана дивився на фiолетовий пiсок дощу.

— Чого треба? Вали звiдси. Вiд тебе смердить, як вiд кнура! — прохрипiв Миколай.

— А ти, чоловiче, власник цiєї дороги, лiсiв, озер?.. Нi? Так чому ти мене гониш? Все це належить Боговi, а ти тiльки глист, що, окрiм лайна, нiчого не бачить.

— Нема твого Бога. Нема… є одне життя.

— Бог помер для людини, бо так їй зручнiше. Iлюзiя позбавитися вiдповiдальностi за грiхи, вiдповiдальностi за злочини. I вiдповiдь: заглушити страх перед його нескрушною любов’ю, яка називається мукою. Але це ще не означає, що людина померла для Бога.

— Чому тодi вiн знищує… — прохрипiв Миколай, радше звертаючись у безкiнечнi чорнi поля, анiж до Лаврентiя.

— А тому, що вона продала безцiнний дарунок безсмертя. Бо їй захотiлося засунути свого писка в майстерню Творця.

— Ти базiкаєш про милосердя… Тодi ось скажи менi про убивства… Чому убивства?

— Путi Господнi несповiдимi. Для Бога однаково, чи тобi ходити, чи лежати в землi, бо свiт його безмежний. Вiн все створив.

— А хiба це кому вiдомо?

— Правди багато, але найщирiша правда може завтра стати гнилою i брехнею. Iстина одна — у Бога. Тiльки вiн знає перебування, iстинне призначення людини, i життя твоє i моє належить йому.

— Хєрня, небо порожнє, як i наше життя… Якщо вiн такий милосердний, то чому вiн розпалює вiйни?.. Чому вiн дозволив руйнувати храми? Га? — Миколай витяг цигарку, закурив, смачно втягнув дим. — Скажи, якщо ти такий грамотний.

— По-перше, є таїнство. Це Господь. I для чого людям храми, якщо не вiрять у Бога? Тому Господь i покарав. Вiн дав свободу вибору, а ми розпорядилися на свiй копил. Тiльки через помилки людина вчиться жити. Ви самi вiдмовилися вiд Бога.

— Ти остолоп, як можна вiдмовитися вiд порожнього мiсця?

— Скоро ти сам станеш порожнiм мiсцем. Але я молитимуся за тебе…

— Моляться тiльки у психлiкарнях олiгофрени на унiтаз.

— Останнє слово завжди за Богом. Прощай.

Так вони i розiйшлися. В протилежнi кiнцi дороги. Але щось зупинило на пiвдорозi Миколая; вiн стояв i дивився, як вiтер розмiтає мряку асфальтом, а лiхтарi горять, блимають, кидаючи снопи рудого свiтла, висвiтлюючи мжичку, а далi нiч, i бiльше нiчого.