— Ти клепаєш, як по радiо чи телевiзору. Ти менi дай пораду.Щоб ти менi потiм проломив довбешку. Ти зрiлий чоловiк. Маєш вуха, маєш очi — вибирай.

Побiденко запхнув цигарку до рота, виплюнув, вихаркнув разом з тягучою, як клей, слиною.

— Паскудство. Кажу тобi, паскудство це життя.

— Не маю сумнiву, але треба жити…

Принц Дакарський пiдняв з землi цигарку, закурив, — зараз було трохи легше, нудота вiдступала. Гiрка слина, терпко у ротi, голова тяжка.

— Передай людям, щоб були обережними.

— Спробую. Вони ж такi упертi вiслюки, як i ти, хоча це найкращi.

Вже рокотiло шосе, трiщали горобцi, вищала музика; в ротi як коти понасирали.

— Оце-го… Хотiв тобi, Лаврушо, сказати. Правдивiше, запитати: вона, того, Алiса… Я її купаю… Зовсiм як дитину, але менi її, ну, почуваю до неї зовсiм iнше… Це погано?

— Ти дурнiший, нiж я гадав. На те вона i жiнка. Сам її вибрав.

— Хм-м… Не сподiвався вiд тебе.

— А що ти хотiв вiн мене, йолопе, почути, що кохання — це грiх?

— Щось таке.

— Ти йолоп, старий йолоп, Принце. В любовi нема нiчого поганого. Щоправда, це крок до смертi, але й у смертi немає нiчого поганого.

— А коли ти думаєш про любов i смерть водночас?

— Тодi це iнше. Це пристрасть. Спробуй не думати про смерть. Але це теж неможливо… Тiльки страх перед нею, пiдсвiдомий, далекий чи явний, рухає тебе. Це одна з частин Господнього задуму… Якщо жiнка не викликає сум’яття i тривогу, то варто задуматися, що ти кудись таки вклепаєшся. Бог i рогатий шепчуть цiй тваринцi однаково на вухо, але частiше перемагає отой, що з ратицями.

— Звiдки тобi це знати?

— Ще по семiнарiї, коли у мене пух рiс над губою i я не проминав жодної гарної молодицi, ну, хоча б тiльки поглядом. Молодiсть кожному дається, щоб набратися розуму на старiсть.

— Але вихiд…

Лаврентiй махнув роздратовано рукою.