Страждання святого священомученика Василія, єпископа Амасійського

Після загибелі нечестивого й поганого царя римського Максентія-ката, його ж як ворога свого правиця Божа знаряддям хресним, яке Константинові Великому на небесах явилося, вразивши і стерши, у бистринах водних утопила, як другого фараона, було царство Римське на Заході після іга катівського у відраді, на Сході ж іще гоніння було. Другий ворог Божий — Максимін-кат, Сходом володіючи, на правдивого Бога говорив неправду і лютими муками убивав тих, що вірили благочесно. Тому великий Константан, цар благовірний, прийняв собі у співцарювання Ліцінія, видавши заміж сестру свою, і послав його на Схід проти Максиміна. Ліціній же пішов, допомогою Господа нашого Ісуса Христа, у Нього ж тоді вірив, переміг Максимінову силу, що заледве сам Максимін з малою дружиною втік. Хоч і втік від руки Ліцінієвої, проте не втік від Руки Божої: коли-бо ховався в Тарсі Киликійському, напала раптом на ціле тіло його виразка невиліковна, і безмірними болями мучений був, впав ниць на землю, плоть його палив невидимий якийсь вогонь і, наче віск, вона танула, і всі частини відпадали, в одних лише костях окаянна його душа трималася. Тоді й нагі його кості, які без тіла і крови були, почали одна від одної відпадати, невимовний біль йому приносячи. І не помер доти, доки не визнав свого нечестя і катування, яким невинних рабів Христових гонив, убивав, ворогуючи на Христа, істинного Бога. Те визнаючи і богів своїх проклинаючи, помер. Ліціній же, цілий Схід обійнявши, у великій славі й торжестві у Никомидію з царицею, жінкою своєю, увійшов. Спершу мир і тиша була церквам всюди, веселість і радість вірним, що після лютого Максимінового гоніння відпочинуть від бід, але ненависник добра диявол знову підняв бурю скорбот. Ліціній-бо, на Східному царстві зміцнівши, відступником від Христа Бога став і вернувся знову до нечистого ідолопоклоніння, в якому ж і вихований був. Задля співцарювання з Константином і задля шлюбу із сестрою Константиновою, яка була християнкою, прийняв християнську віру і клявся Константинові ніколи не відступати від християнства, але захищати його всіляко. Після того, воцарившись на Сході, забув благодіяння Христа Бога, який поміг йому перемогти Максиміна і царство Східне подарував. Забув благодіяння і царя Константина, відрікся від нього і, як же Христові Господу, так і цареві християнському Константинові ворогом і супостатом став, відкрито в Никомидії відрікся Христа, і поклонився ідолам, і звелів всюди знову приносити бісам жертви і знову підняти на вірних гоніння, а насамперед із палат царських і з усього двору свого всіх християн, мужів сановитих, і бояр, і слуг, і зброєносців вигнав, Христового покрову і захисту зовсім відчужився, повернувся до еллінських байок і до препоганого життя. Почав безсоромно валятися в нечистотах тілесних, голодний гріха плотського зробився, забирав силоміць сенаторських жінок і доньок до нечистого змішання свого, а найгірше християн насиллям оскверняв, на наругу святим і на образу самому Христу Богові. Те бачивши, цариця, дружина його, благовірна християнка (ім"я її Констанція), переживала серцем дуже і про все, що він робив, сповістила таємно листом братові своєму Константину. Мала ж та цариця в палаті своїй служницю одну, дівчину вельми гарну і цнотливу, на ім"я Глафіра, християнку вірою, з Італії, роду чесного і благовірного. Ту дівчину побачивши, Ліціній розпалився хтивістю нечистою до неї і звелів найстаршому над постельниками своїми, євнухові, Венигну на ім"я, щоб сказав їй про те. Венигн же, наче якийсь великий дар, ту вістку їй приніс, що полюбив її цар і хоче з нею бути. І велів їй, щоб була готова до царського любодіяння. Свята ж та дівчина, сповнена страху Божого, гидувала гріхом таким і викинула із безчестям вісника, насміхаючись із безсоромности й ганьблячи беззаконня.

Ще ж і підозри від цариці і її ревнощів боялася, сповістила їй ту річ і просила її, кажучи: «Задля Бога, який створив небо і землю, Його ж ти боїшся і Йому ж цар Константин, брат твій, вірно служить, не дай, щоб загинуло дівство моє в беззаконному тому поганому шлюбі». Те чуючи, цариця полюбила її вельми за таку цноту і страх Божий, і думала, як би її заховати. Коли ж шукав за нею цар, цариця звеліла пустити в палатах царських таку чутку, наче Глафіра стратила розум і лежить хвора, і при смерті є. І, чувши те, цар перестав думати про Глафіру. Цариця ж, побачивши зручний час, відпустила таємно блаженну Глафіру від себе, давши їй багато золота, і срібла, і каміння дорогоцінного, і коштовних прикрас, і дорогого одягу, і всього потрібного щедро, ще ж і рабів вірних і рабинь дала їй, щоб достатньо було для послуження їй. І, довіривши її чесним і благовірним зі слуг своїх приставникам, звеліла їм допровадити її до Вірменського краю, нікому про неї не кажучи, і там перебувати, допоки Господь не влаштує кращого. Вони ж дали слово цариці, що все наказане їм виконають зі всілякою пильністю. Взявши блаженну Глафіру, приставники одягли її, як же й инших з нею дівчат, у чоловічий одяг і вийшли з града Никомидійського. І за довгий час довгу дорогу здолали, і до Вірменії наближалися, досягли града Амасійського, де була митрополія Понтійського краю. І побачила Глафіра красу града того, сказала до слуг своїх: «Якщо знайдемо тут рід християнський, залишимося у граді цьому». І звеліла їм питати про християн. Трапився там один юнак з дому чесного амасійського громадянина на ім"я Квінтія. Той юнак, довідавшись, що подорожні ті християни і що одновірців собі шукають, побіг і сповістив пана Квінтія. Квінтій же зразу сам із поспіхом до подорожніх прийшов і просив їх прийти у дім його і перебувати в нього, скільки захочуть, кажучи, що він християнин, і сповіщаючи, що в граді їхньому багато християн і мають єпископа — мужа визначного, апостолам подібного. Подорожні ж зраділи, таке чуючи, пішли до пана Квінтія і перебували в домі його, дав-бо їм окремі кімнати для спочинку. Прийшов Василій, про якого ж нам слово, муж вчений і дарів духовних сповнений. Він питався, хто вони і звідки. Розповіла цнотлива Глафіра всю про себе таємницю, що з Італії родом, християнка вірою, рабиня сестри царя Константина, дружини ж царя Ліцінія. І розповіла про причину подорожі своєї. Святий же єпископ Василій і пан Квінтій, про неї чувши, заборонили їй і всім слугам її виходити кудись із дому і розмовляти з будь-ким, щоб ігемон граду того не довідався про неї і щоб не було біди через неї усім амасійським християнам. Казав же і те Божий раб Василій, що її втеча і подорожування для Божої будуть слави. Тоді ж святий той єпископ будував церкву у граді, якої до того часу християни не мали в ньому, але тільки зовні малий храм був. Тому блаженна діва Глафіра дала єпископові багато золота і срібла на церковне будівництво і все, що їй цариця подарувала, витратила на те будівництво на честь Христа Бога, нічого ж собі не залишаючи. Писала ж і до цариці, пані своєї, сповіщаючи їй, де вона і в кого перебуває, і про будівництво церкви написала, просячи більше прислати золота на закінчення і прикрашення церкви. Цариця ж із радістю і сердечністю те зробила, послала до неї коштів багато і дарів церкві й єпископові, до нього ж і написала, вручаючи йому рабиню свою, цнотливу діву Глафіру. Минуло немало часу, дійством бісівським вищезгаданий постельник царський знайшов десь лист Глафірин, до цариці написаний, і прочитав, довідався, що жива Глафіра, яку вони вважали померлою, і де перебуває, з листа її довідався, і сповістив те цареві Ліцінію. Цар же превеликої люті сповнився, зразу написав до ігемона Амасійського, наказуючи, щоб Василія, єпископа християнського, і Глафіру, рабиню, залізом закувавши, прислав до нього швидко в Никомидію. Але з Божого Провидіння швидше, ніж дійшло послання те цареве в Амасію до ігемона, блаженна і свята Глафіра до Господа відійшла. Тому одного Василія-єпископа взяв ігемон, закував і до царя послав, а про Глафіру сповістив, що вже померла. Коли йшов Василій святий з Амасії до Никомидії, ішли за ним два диякони, Партеній і Теотим, усі ж на шляху багато зла від нечестивих і звіроподібних воїнів витерпіли. І коли в Никомидію прийшли, Божий раб Василій у темниці був замкнений, Партеній же і Теотин перебували в одного чоловіка, який поблизу темниці жив, на ім"я Єлпідифор, який був вірою християнин і дбав про подорожніх. Той Єлпідифор, усе про святого Василія довідавшись, сторожа темничного, знайомого свого, впросив золотом, щоб мати безборонний вхід для себе і обох дияконів в темницю до єпископа. І приходили до святого, коли хотіли, і щоденні співи разом з ним відправляли в темниці, а ще краще — нічні молитви. Перед тим днем, в який же мав стати перед царем на допит Василій святий, опівночі покликав сторожа і спитав його про дияконів своїх і про Єлпідифора. Той же із поспіхом прикликав їх до нього. Він же, за звичаєм, почав співати псалми Давидові, почавши з того десятка: «Пом"яни, Господи, Давида і всю покору його». І, співаючи инші псалми, коли дійшов до слів «Якщо спочину я на кінці моря, — то рука Твоя й там попровадить мене, і мене буде тримати правиця Твоя, Господи», ті слова, простягнувши руки вгору, тричі промовив зі сльозами. Диякони ж, бачивши святого сумного і слізного у молитві, засумнівалися, бо вважали, що єпископ їхній злякався мук, які мають йому бути. Той же довідався, як сказав, яким буде кінець його, як тіло його після страти в море вкинуть. Після закінчення псалмоспіву, коли день уже світав, сказав до дияконів: «Браття, спокуса від диявола, яка на нас насувається і через людей на нас наноситься, близько. Не бійтеся, не знемагайте від скорбот, які мають бути, але мужніми й непохитними залишайтеся у вірі, щоб неосоромленими виявитися у Прихід Господній. Хай не спить душевне око, зводьте його до Того, хто може спасти нас від смерти. Неухильно дивіться на Нього, бо сильний Він печаль у радість, плач у веселість, сльози в сміх, труди у спочинок обернути. Усе гарне й солодке світу цього майте за сміття заради Божого Сина Ісуса Христа, щоб Його спадкоємцями зі всіма святими стати, які насичуються насолодами царства Його. Знайте ж, діти мої, що цієї ночі явився мені сам Господь і сповістив, яким має бути кінець відходу мого і яку велич свою на мені, рабові своєму, вчинить, розповів. Тому не сумуйте, але, повернувшись у Христі, утвердіть братів. Євтихія ж, Калістового сина, виберіть собі єпископом замість мене, так-бо мені відкрив Господь, який благодаттю своєю і це злиденне моє тіло віддасть вам». Дияконам, що плакали гірко, звичне для них повчання додав, переконуючи їх, аби повернулися в Амасію. До Єлпідифора ж сказав: «Ти, брате, Богом вибраний, щоб служити братам гостинністю, аби за любов свою прийняти винагороду вічну на небесах. Вручаю тобі цих обох дітей моїх, не покидай їх, але разом з ними в скорботі будь і потрудися, коли покличе тебе Господь на службу свою». Коли відпустив святий від себе Єлпідифора й обох учнів своїх, звелів цар в"язня поставити перед собою на допит. І спершу за Глафіру вину на нього наклав, що, ту прийнявши, ховав у себе й не сповістив йому про неї. Святий же скоро належну відповідь дав йому і сміливими словами зрушив його на гнів, і звелів цар знову відвести святого до темниці. Тоді послав до нього тривуна, кажучи: «Прощу тебе за Глафіру, ще ж і почестями великими вшаную, якщо мені підкоришся і богам моїм принесеш жертви. Зроблю тебе старійшиною над жерцями, що тут є». Угодник же Божий Василій відповів тривунові, кажучи: «Так скажи цареві: «Якщо б ти захотів дати мені й ціле царство твоє, ніколи ж не зможеш дати мені стільки, скільки від мене забрати хочеш. Коли від Бога живого відлучити мене, до бісів душозгубних приєднати намагаєшся і від безконечної безсмертної хочеш віддалити слави, наповнити мене тимчасовими і швидкогинучими почестями, — знай: їхня ж доброта мерзотна і світлість їхня — пітьма безпросвітна. Але якщо хочеш мене, доброго радника, послухати, краще покорися мені і повернися, звідки зійшов. І до Христа, якого ти відрікся, до Нього в смиренні припади: добрий Бог наш, і нема милостивішого від Нього, праведного і преподобного Спасителя. Тому покайся і від спустошливих діл відійди, щоб за твоє безумство не найшло на тебе зло від праведного Судді, на якого ж ти, відрікаючись, сказав, що не є Він Богом». Такі слова святого тривун сповістив цареві. Він же сказав до тривуна: «Скажіть йому знову, радячи покоритися волі нашій, може, якось вмовиться. Якщо ж ні, то, відтявши йому голову, вкиньте в море, побачимо, чи той галилеєць вирятувати його зможе». Знову тривун прийшов до святого і сказав: «Між життям і смертю нині ти, чоловіче. Одне з двох вибери: чи догодиш цареві, поклонившись його богам, чи знай, що до меча і втоплення в морі ти наблизився». Те чувши, святий утішився і відповів: «Я безсмертному моєму Цареві догоджати і Його заповідей дотримуватися намагаюся. Ті, що ви їх богами називаєте, бісами є, разом з ними й ті, що вірять у них. Істинний і єдиний Бог мій, який усім володіє, у час праведного свого Суду вкине їх у вогонь геєнський невгасимий, і в пітьму кромішню, де буде плач і скрегіт зубів. Робіть тому зі мною, що хочете, я не лише на страту і в морі (як же сказав ти) утоплення, але й на незліченні муки за Христа мого готовий. І доки дихання моє в мені, Бога, Творця мого, не відречуся, не стану вартий вогню всепоїдаючого». Із цих слів зрозумів тривун, що святого неможливо переконати і схилити до свого однодумства, звелів спершу бити його, тоді відтяти голову і вкинути в море. Таким-бо чином більшість християн, найкращих пастирів Божого стада, убивши, рибам на поїдання передав. Мученик же Христовий Василій, биття приймаючи з радістю, сказав: «Ні скорбота, ні скрута, ані великі муки, ні вогонь, ні меч, ні смерть не зможуть мене відлучити від любови Христової, Він-бо сильний від усіх мене врятувати». Коли ж ведений був на смерть, співав псалми Давидові, а Єлпідифор ішов за ним разом з дияконами і деякими християнами. І коли на домовлене місце прийшли, Єлпідифор дав воїнам декілька срібняків, просив їх, щоб дозволили Василієві порозмовляти трохи зі знайомими своїми. Коли ж вони не боронили, божественний Христовий служитель на березі морському схилив свої коліна і простягнув руки вгору, помолився до Бога, кажучи так: «Ти, що небесні створив сили, простягнув небо, як шкіру, землю ж на водах заснував, створив море і все на ньому, Господи, Боже мій, Ти, що всюди є, і у всьому є, і завжди перебуваєш, і чиниш волю тих, що бояться Тебе, і дотримуються заповідей Твоїх, почуй мої молитви і збережи вірне своє стадо, над яким же поставив мене, негідного раба свого, пастирем, визволи його від еллінської пустоти, і напасти, і від усього красномовства, образ людей, що погане на Тебе говорять. Ти, Всемогучий, винищ кумиробісся і дійство диявольське зруйнуй, Церкви ж Твоєї собор вирости і примнож. У граді цьому всьому й околиці його єдиними людей зроби, аби єдинодушні і єдинодумні були в ісповіданні Тебе, істинного Бога. Тих же людей зроби наслідувачами добрих діл, які Тобі догоджують, щоб у всіх прославилося ім"я Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і завжди, і навіки-віків». Сказавши «Амінь», Єлпідифора й обох дияконів обняв і поцілував, як же колись великий апостол Павло ефеських пресвітерів цілуванням святим, кажучи: «Благословенний Бог, що не дав нас зловити зубам невидимих ворогів наших, але сіті їхні зруйнував і нас визволив. І вже не зможуть більше нас спокушати вороги наші. Вітайте братів і дітей моїх, їх же у Святому Дусі народив. Благодать Господа нашого Ісуса Христа хай буде зі всіма вами. Амінь». Тоді до спекулятора, обернувшись, сказав: «Зроби, друже, наказане тобі». І, знову коліна схиливши, простягнув шию свою, радіючи і веселячись, і страчений був, закінчив добрий свій подвиг.

Після усічення святого просив Єлпідифор воїнів, даючи їм золото, аби не кидали тіла мученикового в море, але щоб віддали йому на поховання. Ті ж не хотіли, кажучи: «Боїмося, щоб не довідався цар і не зняв нам голови». Просив же Єлпідифор одну лише голову святого, але й тої не отримав. І так воїни, взявши лодію рибальську, поклали в неї тіло і голову мученикові, далеко від берега відплили і вкинули в глибину морську окремо голову, а окремо тіло. У той час християни з берега на те дивилися і плакали (серед них же був і Йоан, пресвітер Никомидійський, який на весь подвиг святого дивився і пізніше описав його страждання). Вірний же раб Христовий Єлпідифор, взявши обох дияконів, повернувся до свого дому і втішав їх у печалі. У ту ж ніч було йому божественне уві сні видіння. Ангел-бо Господній, явившись, сказав: «Єпископ Василій у Синоп прийшов і там на вас чекає. Тому, вставши, візьми дияконів його і, увійшовши в корабель, вирушай до нього». Те видіння Єлпідифорові було тричі за одну ніч. Єлпідифор же, розказавши дияконам бачене, питав їх, чи чули вони про місце якесь чи град, що називається Синоп? Відповів Партей: «Синоп — град Понта, де святий апостол Андрій трудився у благовісті Христовому. Але і я уві сні бачив Василія святого і, здавалося, подавав йому руку і з ним разом входив у церкву Господню. Він сказав мені: «Як же бачиш, буде тобі». Взявши золота досить і всього, що потрібне в дорозі, Єлпідифор сів у корабель з обома дияконами і відплив у поморський град Синоп. Молився Богові, щоб явлення відкрило їм те, що раніше уві сні бачили. Коли ж наблизився до града, у ту ніч Єлпідифор у сонному видінні побачив ангела, що говорив до нього: «Праворуч від града вкиньте сіті в море і знайдете бісер, який шукаєте». І зразу зі словом показав пальцем місце і знамення якесь. І видно було дім пресвітлий, і в ньому святий Василій сидів з багатьма світлими воїнами і казав, являючись, до Єлпідифора: «Ось бачиш, кого шукаєш. Зранку прийди, візьми його». Збудився ж Єлпідифор, розповів про видіння те друзям своїм, і коли засяяв день, ішли на правий бік града і знайшли те, що ангел уві сні показав, — знамення і місце. І зразу побачили там рибалок, які прилаштовували сіті свої до ловитви. І сказав до них Єлпідифор: «Що хочете, дамо вам, щоб ви вкинули сіті ваші в ім"я кожного з нас, і що зловите, наше буде». І погодилися на те рибалки, і радилися про ціну. Кинули жереб Єлпідифор з дияконами: на кого першого випаде, в ім"я того рибалки вкинуть сіті. І випав жереб на Теотима. Вкинули рибалки в Теотимове ім"я і нічого не зловили. Тоді вкинули у Партенієве, за жеребом, але і йому ловитва була марною. Після того сказав Єлпідифор: «Я не у своє ім"я, але в ім"я Бога свого наказую вкинути сіті. І покладаюся на Нього, що не зробить марною цю ловитву». І коли вкинули і витягнули, відчули ловці тягар у сітях і, усміхнувшись, один до одного мовили: «Щасливіший Бог цього чоловіка від инших». І, витягнувши сіті на берег, побачили тіло чоловіка мертвого. І змінили слово ловці, нещасливішою називали Єлпідієву ловитву від попередніх. І хотіли знову тіло те вкинути в море. Але Єлпідифор і ті, що з ним, крикнули до рибалок, аби не вкидали, а щоб віддали їм те тіло для поховання за звичаєм людським, домовлену ціну щоб собі взяли. Вони ж не ХОТІЛИ взяти плати, бо не рибу, а труп зловили, проте Єлпідифор примусив їх, і взяли. Винесли тіло на берег, торкалися до нього благоговійно з радістю і сльозами, обіймаючи і цілуючи. І дивувалися чудові, що голова, яка була від тіла віднята і в море деінде вкинена, пристала на своєму місці до тіла, і лише знак усічення видно було на ній, пахощі ж великі від тіла виходили. Чистим полотном обгорнувши, найняли колісницю і везли до Амасії на його престол. І там у його новозбудованій церкві поховали з шаною, плакав же за ним довго весь християнський люд. Так закінчилося страждання святого священомученика Василія, єпископа Амасійського. Після його блаженної кончини великий цар Константин через листи, які таємно сестра посилала йому про розбещення, і відступництво, і катування Ліцінія, сповіщений був, скоро зібрав силу воїнства свого і допомогу Христа прикликав, пішов на Аіцінія, і переміг його, і взяв живого, і в Галію у вигнання послав. Там і помер окаянний, Схід же весь від насильства катівського визволений був, вільно трудився для Христа Бога. І розширювалася по Вселенній слава Отця, і Сина, і Святого Духа, одного в Тройці Бога. Йому ж честь і поклоніння від усіх хай буде навіки. Амінь.

У той самий день житіє святого отця нашого Стефана, єпископа Пермського, нового чудотворця

Преподобний отець наш Стефан родом був руський, мовою слов"янин, із краю північного, що називався Двинським, із града, що називався Устюга, батьків знатних: син одного мужа, вірного христолюбця на ім"я Симеон, одного з клириків соборної церкви Пресвятої Богородиці, що на Устюзі, і матері, також християнки, що називалася Марія. І ще дитиною відданий був у науку книжну, у якій мав успіхи добрі: швидко запам"ятовував, скоро вчився, що до року і канонархати зміг, і навчився Божественного Писання, і став читцем у соборній церкві, перевищив багатьох ровесників у роді своєму швидким розумом і розумінням, і встигав більше від инших розумом і благодаттю. До дітей, що бавилися, не приєднувався, не спілкувався з тими, що в пусте поспішали і марне гонили, ані не бував із бунтівливими і розбещеними, але в Божому славослов"ї лише вправлявся, розуміти Писання Святе намагався, і книгам весь віддався, зростаючи у дівстві, і чистоті, і цноті, багато прочитав книг Старого Завіту і Нової Благодаті. І, роздивившись на суєту життя цього тимчасового, яке, наче бистрина річна, протікає і, наче цвіт рослин, в"яне, розпалився любов"ю Божою, що ніколи не опадає, і постригся в монаший чин у граді Ростові, у монастирі святого Григорія Богослова, поблизу єпископії, бо тут було книг багато, а він любив завжди читанню віддаватися. І добре трудився в чернечому житті, подвизався постом, молитвою, сльозами, чистотою, смиренням, повстримністю, терпінням, незлостивістю, послухом, любов"ю й иншими чеснотами, і багато наслідували його богоугодне життя. Навчався в законі Господньому вдень і вночі і з книг збирав користь, написав своєю рукою книг багато, що й до сьогодні про його богомислення і працьовитість свідчать. За таке добродійне своє життя поставлений був блаженний Стефан дияконом від вищезгаданого Арсенія, єпископа Ростовського. Тоді, через декілька літ, коли переставився митрополит усієї Руси Олексій святий, а після нього Михаїл, на прізвисько Митян, престол прийняв, його велінням хіротонізований був цей блаженний Стефан на пресвітерство від Герасима, єпископа Коломенського. Чув же про землю Пермську, що не просвітлена святим хрещенням, але належить вповні язичницькому ідолопоклонінню, сповнена чарів, і ворожби, і всілякого нечистого бісівського служіння. Про те довідавшись, що та земля терням і куколем ідолобісся заросла, ще ніхто не сіяв у ній Божого слова насіння, ані апостольська проповідь туди не доходила, ані світло правди не світило людям тим, але була в пітьмі незнання істинного Бога і в тіні смертної вічної згуби, сповнився ревности за Господом Богом й охоплений був безмірним бажанням, щоб, наслідуючи апостолів святих, іти в Пермську землю, проповідувати Христа і рятувати душі людські від загибелі, виводячи їх із пітьми на світло істинного пізнання Бога, всього творіння Творця. Пермська ж та земля віддавна у володінні Московської держави була, тому спершу навчився добре пермської мови, тоді, Бог його нарозумив, винайшов письмо незнане і склав азбуку пермської мови, достатню, аби скласти грамоту пермську і книжне писання, і переклав декілька руських слов"янських книг на мову пермську. Після цього, більшого розуму шукаючи, навчився і грецької мови, читання і розуміння книг грецьких, й умів книги трьома мовами добре: руською, грецькою і пермською. Тоді днем за днем росло і більше примножувалося в ньому божественне те бажання іти проповідувати в Пермію, багато про те з постом і сльозами молився до Бога, щоб за своєю доброю волею влаштував путь його. І пішов спершу до вищезгаданого єпископа Коломенського Герасима, який був тоді в Москві намісником митрополії Руської без митрополита. І відкрив йому думку свою, і бажання серця свого велике розповів, аби невірним проповідувати й або навернути їх до Христа Бога, або самому від них постраждати й покласти голову свою за Спасителя нашого, аби сповнилося слово апостола, який каже: "Вам дарувалося в Христі не лише у Нього вірити, але і за Нього страждати». І просив Стефан блаженний від єпископа благословення в путь намірену. Той же здивувався такому його до Христа прагненню і спасення душ людських бажанню і, пізнавши Божий у ньому на те діло поклик і Духа Святого дію, прославив Владику Христа і благословив Стефана блаженного. Давши йому з мощів святих, і антимінси, і миро святе, й инше потрібне для освячення церкви, відпустив з миром. Взяв же преподобний і грамоти з Москви, і пішов новий апостол у Пермську землю, де ж не ходили добрі ноги учнів Христових, не дійшло слово і проповідь святих апостолів, де ані сліду не було богорозуміння і богошанування, ані ім"я Боже не називалося, але все було безбожне і пітьмою крайнього безумства й осліплення потьмарене. Досягнувши тої землі, пролив належні до Господа молитви і почав, як вівця посеред вовків, посеред роду бунтівливого і розбещеного ходити й проповідувати Христа, істинного Бога, і вчити християнської віри, щоб вірили в Того, хто створив небо, і землю, і все творіння видиме і невидиме. Деякі-бо, чувши його проповідь, спершу дивувалися його новому ученню, тоді помалу починали пізнавати істину, і приймали святу віру, і хрестилися, і трималися Божого раба, училися і наставлялися від нього на путь спасення. Більше ж таких було, що навіть слухати його не хотіли, а шкоди йому чинили багато. Одні-бо насміхалися з нього, инші ж словами образливими дошкуляли, а инші з палицями нападали, щоб убити його. Инші ж спалити його хотіли, храбузиння і солому збирали на вогонь, але правиця Божа покривала його, захищала раба свого від убивчих рук смерти задля більшого прославлення Імени свого святого. Переконавши й охрестивши стільки душ і спочатку мале стадо словесних овець Христових приведених зібравши, побудував церкву гарну на місці, що було поблизу гирла ріки Віми, притоки більшої ріки Вичегди, де пізніше збудовано обитель і названо єпископією. Церкву ж ту освятив в ім"я Пречистої Богородиці, чесного і славного її Благовіщення — на початок хрещення землі Пермської, що й благовіщенням початку нашого спасення було. І молився в церкві тій щодня і щоночі про навернення людей невірних, зі сльозами кажучи: «Збери, Господи, людей своїх розгублених, овець заблукалих, і введи до Церкви святої Твоєї, і зарахуй їх до вибраного свого стада». Не переставав же апостольськи учити їх, завжди наказуючи і просячи, відвертаючи від блуду і наставляючи їх на шлях праведний. Але потьмарені люди нелегко вірили словам його, більше ж гнівалися на нього і ненавиділи його, що старався благодіяти душам їхнім. Одного дня раб Божий Стефан помолився до Господа, пішов на місце, де відома кумирниця збудована була, і запалив її, і згоріла з ідолами, нікого ж з ідолослужителів не було, щоб загасити її. А святий, не втікаючи, сів біля згоряючої на попіл кумирниці тої, чекаючи, що йому має бути від невірних. Ідолопоклонники ж, довідавшись про горіння кумирниці своєї, збіглися до неї зі сокирами і палицями. І побачивши, що вже впала і догоряла, і святого Стефана, що там сидів, кинулися на нього гнівно з криком великим, безчинними голосами викрикаючи й обступивши його звідусіль, сокирами й палицями хотіли убити його. Святий же нічого їм всупереч не казав, підніс руки свої на молитву, готуючись помирати, і зі сльозами до Бога взиваючи: «У руки Твої, Господи, передаю дух мій, покрий мене крилами Твоєї благости». І зразу народ той дикий змінив лють свою звірячу на лагідність овечу, і лишився цілим угодник Божий, не зранений ані не вдарений ні від кого. Одні-бо лагідністю його були переможені, одні влади московської боялися, не сміли згубити чоловіка, який з Москви до них прийшов, а найбільше зупинені і стримані були силою Бога, що не дає жезла грішних на жереб своїх праведних. Став же блаженний Стефан на місці нарочитім, почав промовляти до люду невірного, кажучи: «О люди! Коли відступите від зваби бісівської, щоб уникнути суду і вогню вічного? Для чого поклоняєтеся ідолам і називаєте їх богами вашими? Вони є ділом рук ваших, і якщо й уста мають, проте не говорять, вуха мають — і нічого не чують, очі мають, але не бачать, ані не вдихають ніздрями, не торкаються руками, ані ногами не ходять, не проголошують гортанями своїми, не приймають жертв, що їм приносите, не їдять, не п"ють, не помагають нікому — ось-бо ані собі не помогли, згоріли вогнем і в попіл перетворилися. Якби були богами, то чому не загасили вогненної сили, не втекли з полум"я, не сказали нічого супротивного тому, хто палив їх, ані не вчинили йому якоїсь помсти? Як-бо може зробити щось дерево бездушне? А ви поклоняєтеся їм, німим, сліпим, глухим, бездушним, ділу рук ваших. Усвідомте блуд ваш і звабу й покиньте ту згубну суєту, пізнайте ж єдиного істинного Бога, в якого ж християни вірять, до Нього приступіть і просвітіться, Він бо є Тим, хто утвердив небо, заснував землю, утримує все живе й керує всім світом, усе бачить і все чує, і кожну потребу знає, і про всіх думає, усім є помічником і охоронцем, і нема иншого Бога, окрім того. Тому ж, о мужі пермські, брати, і отці, і діти, послухайте мене, бо добра вам хочу, і повірте в Господа нашого Ісуса Христа, якого я проповідую. Кажу-бо вам правду, що коли повірите й охреститеся, спасенні будете й отримаєте Небесне Царство. Якщо ж не ймете віри і не охреститеся, осуджені будете на муку вічну». Те й більше він говорив і вчив, багатьох переконував — і вірити починали, і до хрещення приступали, і примножувалося число вірних день за днем, і росла церква Христова в Пермії. Преподобний же Стефан, де бачив багато зібраних людей невірних, приходив туди і, ставши посеред них, учив. Часом же вони зі старцями своїми, і з волхвами, і з усіма найвідомішими мужами, зібравшись, приходили до преподобного і сперечалися з ним про віру, і у всьому були переможені благочестям уст його. А найбільше приходили невірні перм"яни до новоствореної церкви — не задля молитви ані заради спасення, але бачити хотіли красу будівлі церковної, і красу всередині церкви, чого ніколи не бачили, і дивувалися, споглядаючи прикраси святого храму. Відходячи ж, говорили один до одного: «Великим є, як же бачимо, Бог християнський, більший від богів наших». Часом же, зібравшись, радилися між собою, кажучи: «Якщо не накладемо йому рани і не проженемо його від себе, то весь край наш наповнить ученням своїм і зруйнує древні храми, і жертовники богів наших, не можемо-бо словами з ним змагатися, хіба насилу проженемо його звідси». Инші казали: «Як його бити і прогнати, коли прийшов з Москви і має грамоти?» Инші казали: «Якби він почав бій, у той час добре нам було б його бити. Однак поганий має звичай — не починає бійки, але від нас чекає, щоб ми почали його швидше бити, аби мати на нас причину скарги до Москви. Якщо б він посмів когось з нас ударити, в ту годину розшматували б ми його і мали б оправдання, що він напав на нас. Але тому, що він нам, які його ображають, нічого гнівного супроти не говорить, не докоряє, не ображає, але з покорою все терпить, тому не відаємо, що маємо йому зробити». Так багато радившись і нічого не вирішивши, розходилися, і сповнювалося слово написане: «Якщо раду радите — зруйнує її Господь». І було видно, як розділилися пермські люди надвоє: одні були християнами новоохрещеними, инші ж — ідолопоклонниками; і ненавиділи невірні вірних, ображали ж, і насміхалися, і дошкуляли, напасті й кривди їм робили, не даючи християнам мирно жити. Через те преподобний Стефан болів серцем дуже, бачачи, як вірних кривдять невірні, і часто за те вдень і вночі молився зі сльозами до людинолюбця Бога, аби захищав новозібране стадо божественним своїм покровом, нечестивих же щоб всесильною своєю рукою забрав із диявольських сітей і привів до пізнання істини. Тоді людинолюбець Бог, бажаючи всім до спасення і до розуму правдивого прийти, бачачи труди й терпіння угодника свого і чуючи його ненастанні зі сльозами молитви, благозволив Пермській землі охрещеній бути світлом святої віри. І послав народові тому духа розчулення, як же колись тим, що Петрову проповідь слухали, про що написано в Діяннях Апостольських: «Ті, що слухали, розчулилися серцем і сказали до Петра та до инших апостолів: «Що робити нам, мужі-брати?» Зібралося багато пермського люду, старих і молодих, великих і малих, говорили між собою: «Чи бачите, браття, чоловіка цього, що з Руси прийшов? Чи чуєте слова його? Бачите терпіння його? Чи розумієте щедру його до нас любов? Ось у якій скруті перебуває і не відходить звідси. Які від нас прийняв образи, і приниження, і кривду, а він за те не прогнівався на нас, і ні одному з нас не сказав жодного злого слова, ані не свариться з нами, не б"ється, не має ніякого зла на нас, а лагідно і незлостиво все терпить, ще ж і радіє через завдані йому від нас образи, не перестає розповідати нам про Царство Небесне, і муку вічну, і винагороду кожному за ділами, і повчає нас завжди, як вирятуватися від мук й отримати Царство. І якщо б не було правдою те, що говорить, не терпів би й не трудився стільки. Справді є рабом великого й живого Бога, якого проповідує, який Небо і землю створив, добрим царство, а злим муку приготував, а які він говорить слова — усі правда. Ходімо до нього, просімо його, щоб досконало навчив нас віри своєї і зробив нас християнами».

І йшли в кількості великій чоловіки, і жінки, і діти. Преподобний же Стефан, бачивши, що стільки людей іде до Христа Бога, невимовної радости сповнився, і з радости сльози з очей пролив, і дяку невимовну возсилав людинолюбному Владиці, що не хоче смерти грішних. І зустрів їх, наче батько дітей, прелюб"язно, і відкрив богонатхненні свої уста, учив їх довго про всі святої віри таїнства. Бог же відкрив їм ум, аби розуміти сказане від святого учителя, і з любов"ю приймали слова його, і хрещення просили. Він же хрестив їх в ім"я Отця, і Сина, і Святого Духа. Й охрещена була земля Пермська благодаттю Божою, трудами ж і молитвами преподобного Стефана. Новоохрещені люди розбивали ідолів, що в них були в домах, і на площах, і на шляхах, і по лісах, і в дібровах, і капища руйнували, а найбільше сам Стефан блаженний в тому трудився, ходячи всюди й ідолів сокирою рубаючи і вогнем спалюючи разом з дарами, що приносили їм нечестиві. Був-бо звичай у пермців невірних приносити ідолам своїм соболів, куниць, горностаїв, ласок, бобрів, лисиць, ведмедів, рисів й инше тому подібне з ловів своїх, і вішали те на ідолах чи при ідолах. Ще ж і хустками найкращими зверху накривали своїх кумирів, і пеленами обвивали, і ніхто ж із тих дарів, що принесені ідолам, не смів нічого взяти, бо якби хтось посмів торкнутися до чогось із названого, зразу дією бісівською падав у люту хворобу — скорчений і зломлений від демонської сили стражав. Наслідувач же Божий Стефан не боявся тої неприязної сили, збирав усе, принесене в дар ідолам. І, склавши в одну купу разом з ідолами, розрубаними на частини, палив вогнем на попіл, собі ж не брав з того нічого і навіть нікому иншому з вірних брати не давав, кажучи, що то бісівська частка. Лише з полотна і пелен ідольських хлопцеві своєму Матею, родом перм"янинові, новоохрещеному, звелів онучі зробити — це ж на безчестя й ганьбу богам поганським. І дивувалися перм"яни вельми з обох речей: і що преподобний не бере собі нічого з дорогоцінних тих речей, але все вогню віддає, і що ніякої шкоди не зазнає від демонської сили, і тим більше дивувалися Христовій силі, що перемагала силу бісівську, й утверджувалися у святому благочесті. Розбивши ж багато ідолів по різних місцях, Стефан святий побудував ще дві святі церкви. Примножилося і щодня примножувалося вірних, а сонмище нечестивих зменшилося і щогодини зменшувалося. При церквах же утворив училища, і збирав молодих людей, і юних хлопців, і малих дітей — навчав їх азбуки пермської і читати Часослов, Псалтир й инші книги, які пермською мовою переклав, аби перм"яни мали зі свого роду і мови єреїв, і дияконів, й инших клириків, й учителів, — і так почала цвісти і сяяти свята християнська там віра.

Коли святий Стефан утверджував у вірі новоохрещених людей, прийшов один волхв, так званий кудесник, начальник чарівників і старійшина ворожбитів, його ж пермські люди перед охрещенням своїм шанували більше від усіх своїх волхвів і мали його за батька, й учителя, і наставника, вірили, що його ворожбою все влаштовується у землі Пермській. Він, прийшовши, почав розбещувати людей новоохрещених, кажучи: «Мужі й брати пермські, чому залишаєте батьківських богів і віру, чому перестали приносити богам жертви, як же приносили батьки ваші? Кого слухаєте? Чоловіка, що з Москви прийшов? Чи може бути для нас щось із Москви доброго? Чи не звідти важкі на нас накладають податки, і діється насильство, і бувають тивуни і приставники? Не слухайте того руського, більше ж московита, чоловіка чужого, але мене послухайте, свого, бо хочу вам добра, я-бо роду вашого, одного роду, одної землі, одної мови, і годиться вам слухати мене, старця й батька вашого, більше, ніж того, що молодий літами, наче син або внук супроти літ моїх». Вірні ж люди говорили йому: «Іди сперечайся з ним, а не з нами». І був кудесник той лютим супротивником преподобному, і була між ними суперечка велика: намагався волхв згубити преподобного чарами своїми, прикликаючи на нього бісів, і роблячи чари, але нічого не досягнув. Бо й чари його зруйнувалися, і біси ані наблизитися не могли до угодника Божого. Але не переставав злісний щодня прикрощі чинити преподобному, ображаючи перед усіма святу християнську віру, і бентежачи не утверджених у вірі, і знову до свого нечестя від Христа відвертаючи. Деякі-бо малодушні йняли віру словам його лукавим, і сходили зі шляху праведного, і йшли за його ученням богопротивним. Він же, одних словами зваблюючи, инших дарами і винагородою до себе прихиляючи, нападав на преподобного, говорячи, сварячи, кривдячи, докоряючи, сперечаючись, — намагався всіляко здолати нездоланного Христового воїна. Якось сказав до святого: «Боги наші хоч і насміх витерпіли від тебе, проте, змилосердившись, не згубили тебе. Якщо б не були милосердними, то давно б тебе зруйнували чи скорчили і стратили, але щадять тебе незлобиві, щоб ти добро їхнє пізнав і перестав чинити їм кривду. А що віра наша краща від вашої, християнської, це явно показую: у вас один Бог, а у нас багато богів, багато помічників, багато поборників, і вони дають нам всю, що у водах, рибу, і в повітрі птахів, і, які в дібровах і лугах, соболів, куниць, рисів й инших звірів, які з нашого улову доходять і до вас, і збагачуються ними ваші князі, і бояри, і вельможі, й одягаються в них, і ходять, і пишаються, величаючись, й обдаровують один одного, і продають, і посилають у навколишні країни, і в далекі землі, в орду, і до греків, і до німців, і в Литву — усе ж те з наших ловів, що дають нам багато богів наших. Ще ж і другою річчю краща віра наша від вашої: у нас одна людина або двоє ідуть на ведмедя, і борються з ним, й убивають його з допомогою богів наших — їм же за те віддають шкуру. А у вас на одного ведмедя виходить багато людей, до ста чи до двохсот осіб, чи більше, і заледве та кількість одного може здолати звіра, часом же й не можуть, але і самих звір ранить і розбиває — і повертаються без нічого, марно трудившись. Але й ще тому віра наша краща від вашої, що в нас швидко передаються вістки: якщо-бо щось трапиться у віддаленому краю, зразу нам те відомим стає від богів наших. У вас же не так, але за багато днів заледве вістка якась приноситься — з тої причини краща наша віра від вашої».

Раб же Божий Стефан проти того всього так відповідав, називаючи сильнішим одного істинного Бога християнського від багатьох язичницьких, які не є богами, а бісами, скинені з небес у безодню, і зваблюють безумних людей в ідолах бездушних. Не помагають людям ні в чому, але більше шкодять і шкодити хочуть завжди, бо є злі, і немилосердні, люті, і дикі, гнівливі, заздрісні, ненависні, ворожі роду людському, його ж зразу знищили б із землі, якби не були стримані Божою силою. Пастка ж всіляка є для людей не від ідолів, які на одному місці нерухомо стоять, не від бісів, що ніякої влади над творінням Божим не мають, але від того ж самого всього добра Творця Бога, який кожному за трудами його дає свої дари. А зі звірами боротьба буває не в одній Пермії, але й у всіх землях і краях. Буває те не з допомоги гаданих богів ідольських, але чи від тілесної сили, чи від вправности борця, а найбільше від того, що покорив Бог небесний під ноги людині всіх звірів, і худобу, і птахів, і рибу. Знайшлося багато таких, що у вірі християнській лютих звірів приборкали іменем Христовим, левам уста загородили, ведмедів і пардів словом зв"язали, на гаспида і василиска наступали, лева і змія розтоптали. А проти вістей, які волхвам скоро повідомляють біси, сказав святий так: «У християнській вірі багато виявилося настільки ясновидних мужів, що не лише у дні їх те, що далеко діється, бачать душевними очима, наче тут діється, але і те, що має через багато років після переставлення їх бути, передсповіщають пророчо. Бо й пророки святі у Старому Завіті за багато літ передвозвістили те, що після того у новій благодаті збулося». Після такої і їй подібних довгих суперечок утвердили обидва слово, щоб випробувати ділом віру, яка краща. Діло ж за судом самого кудесника встановилося таке: перейти крізь вогонь і воду. І якщо хтось у вогні не згорить, чи у воді не потоне, того віра краща і за тим має народ іти. І погодився з таким словом весь люд пермський, що на слухання змагань словесних зійшовся, і похвалили суд такий. Сказав святий до волхва: «Захотів ти речей, що перевищують силу мого смирення, але покладаюся на щедроти Бога Всесильного й уповаю на милість Його, що для всіх спасення шукає, що сильний є мене і у вогні, і в воді живим і цілим зберегти чудесно заради слави імени святого свого, щоб тим чудом утвердився у вірі люд, що стоїть тут, осоромився ж ти зі своїми, на яких покладаєшся, богами». Коли те сказав до волхва, промовив до людей: «Благословен Господь, візьміть вогонь і принесіть сюди, і запаліть одну з тих, що окремо стоять, хатину порожню відчинену, ми ж із кудесником, взявшись за руки, у неї ввійдемо». І зразу принесли вогонь і хатину запалили. Преподобний ж Стефан підняв руки вгору до Бога, помолившись, сказав: «Владико всемилостивий і всемогутній, дай нам допомогу в печалі, пошли милість свою, покажи людинолюбство своє, покажи силу свою, хай зрозуміють ті, що стоять тут, люди, істинну віру, і пізнають, що ти істинний Бог єдиний, і я — раб твій. Ось вороги розшумілися, і ті, що ненавидять тебе, підняли голови, поклали на небеса уста свої, і язик їх пройшов по землі. Через те зроби зі мною знамення на добро, хай побачать ті, що ненавидять, і осоромляться, що Ти, Господи, поміг мені і утішив мене, Ти бо Бог, що втішаєш нас у всілякій скорботі нашій параклітом твоїм — Духом Святим, з ним же благословенний навіки. Амінь». І, закінчивши молитву, сказав до людей: «Мир вам, брати, спасіться, простіть і моліться за мене, я-бо задля віри святої померти готовий, спішу на подвиг, що переді мною, покладаючись на начальника віри і сповінювача — Ісуса». Звернувшись до кудесника, сказав: «Ходімо разом, взявшись за руки, як же обіцяли». Кудесник же, настрашившись шуму вогню, що вельми палав, іти не хотів. І взяв його преподобний міцно за одяг, і тягнув насилу у вогонь зі собою. Кудесник же боронився, і впирався, і, падаючи на землю, взивав, не хочучи у вогонь іти, і визнавав, що зразу згорить у вогні, наче сіно і стебло. Народ же кричав на нього з образами, щоб ішов у вогонь, як же сам вирішив. Але він, просився, щоб залишили його. Сказав же до нього преподобний Стефан: «Чи не сам ти це вибрав і захотів випробувати Бога живого, то чому нині відмовляєшся?» Той же, б"ючи чолом і припадаючи перед ногами його, відкривав провину свою і неміч визнавав, суєтство і звабу свою викривав і розповідав те, що хотів налякати Стефана, таку звабу вигадав на нього, щоб увійти у вогонь, думаючи, що раб живого Бога увійти забоїться, але обернулася хвороба того кудесника на голову його, і наверх його неправда вийшла. Так і з водою було, коли на березі прорубали лід у двох місцях: зверху над водою — одну ополонку, а знизу — другу, щоб обидва ввійшли у верхню ополонку, взявшись за руки, і, йдучи під ледом, у другу, нижню, ополонку вийшли. Тоді волхв також, впрошуваний від святого, не захотів увійти — й осоромився, окаянний, у всіх своїх чарах і ученнях чарівних. Спитав же його святий: «Чи хочеш ти вірити й охреститися, тепер уже переможений?» Той же відмовлявся, не хотів віри християнської і хрещення святого, і сказав святий до людей: «Ви свідки, що сам цей окаянний вигадав спосіб, як випробувати правдивість віри вогнем і водою, і що не захотів виконати свого слова: не увійшов ні у вогонь, ні у воду, ані не вірить, ні хрещення не потребує. Що-бо вам видається стосовно нього? Кажіть». Люди ж закричали: «Винен смертної кари!» І, взявши його, віддали в руки святому Стефанові, аби скарав його смертю, як же хоче. І казали: «Якщо відпустиш його живого, то гірші прикрощі буде тобі робити». Відповів святий: «Ні, не буде руки нашої на ворозі нашому, не послав мене Христос бити, а благовістити, і не велів мучити, а вчити з лагідністю й переконувати з тихістю. Ані не заповідав мені Владика мій карати, але наставляти з милосердям, за сказаним: «Настановить мене праведник милістю і викриє мене». А що не хоче вірити озлоблений цей і злістю осліплений, те йому буде на вічну кару, говорить-бо Господь наш: «Хто має віру й охреститься — спасенний буде, а хто не повірить — осуджений буде». Досить заборонити йому, щоб не поширював більше учення свого звабливого ані не розбещував людей Божих. А щоб не жив серед Христового стада хижий вовк і щоб не мала частки пітьма зі світлом, то нехай викинеться зле з-посеред всіх і гнилий орган мечем духовним нехай буде відтятий — із меж цих хай буде вигнаний волхв цей. Якщо ж знову посміє тут явитися й учити, тоді не уникне смертної кари». Заборонивши кудесникові тому, вигнали його з пермських меж, і була в мирі Христова Церква, і храми Божі будували всюди, а ідольські капища руйнували цілком. Коли примножилася Церква Христова в землі Пермській, треба було єпископа того краю, бо до митрополита в Москву для хіротонізації посилати далеко було: наскільки-бо від Царгорода грецького Москва віддалена, настільки ж і від Москви Перм. Порадився тому преподобний Стефан із новоохрещеними людьми, пішов до Москви до великого князя Димитрія Івановича й до митрополита Пимина і розповів їм про все, що сталося, благодаттю Божою, у землі Пермській, і просив, аби дали єпископа землі тій: жнив-бо багато, трудівників мало. Великий же князь і митрополит з єпископами і весь освячений собор порадилися про те й вирішили: хто достойніший і кращий бути єпископом землі Пермської від того, хто просвітив землю ту Христовою благодаттю й такі підняв подвиги і труди, і книги руські мовою пермською переклав, й ідолів зруйнував, храми ж святі збудував і є апостолом Пермії. Тому він нехай і буде там єпископом, справді-бо достойний муж цей такої благодаті. І поставлено святого Стефана єпископом Пермським. Було ж те його поставлення вельми приємне благовірному великому князеві Димитрію Івановичу, бо з ним блаженний цей Стефан був знайомий і любив він його віддавна. Тоді великий князь і митрополит, обдарувавши його великими дарами, відпустили на престол його в Пермії. Його досягнувши, велику радість приніс людям приходом своїм і трудився, як же й спочатку, утверджуючи вірних людей у вірі, — тих, що залишилися невірні, переконуючи, і хрестячи, і церкви Божі будуючи, і єреїв ставлячи, і цілий чин церковний влаштовуючи добре. Також і монастирі будував і подавав милостині великі, і годував жебраків, і убогих, й одягав нагих, і сумних утішав, і спочинок давав подорожнім, і був для всіх отцем милостивим, і доброчинником великим, і пастирем бадьорим, який про всіх мав належну опіку, не лише про спасення душ, а й про тілесні потреби думаючи. Безліч разів багато збіжжя лодіями з Вологди до Пермі привозячи, роздавав задарма людям убогим і годував їх у дні голоду. Коли ж усю Пермську землю привів до Бога, і все добре влаштував, й управив благочинно святою Церквою, і випас словесне стадо, — наблизився до кончини своєї угодник Божий єпископ Пермський Стефан святий: вже-бо досягнув старости глибокої, і знемагав тілом від багатолітньої праці, піднятої за спасення стількох душ людських. Потреба ж йому була знову йти до Москви до митрополита Кипріяна задля якихось справ церковних. Скликав своє стадо, повчив їх досить із Божественого Письма, аби перебували у вірі і любові нелицемірно між собою. Додав і таке: «Близький час кончини моєї, коли переставлений маю бути від вас, як же явив мені Господь наш Ісус Христос, Йому ж вас вручаю». Тоді, помолившись, вирушив у дорогу, досягнув стольного града Москви, впав у хворобу і, декілька днів похворівши, переставився до Господа, Його ж змолоду полюбив. Була ж кончина його за великого князя Василія, сина великого князя Димитрія, що переміг Мамаєву силу, і за Кипріяна-митрополита. І зібралися на похорон святого князі, і бояри, і священні чини, і багато людей. І відпровадили тіло його з честю в монастир святительський, де нині двір царський. І поклали в церкві кам"яній з лівого боку. Так преподобний отець наш Стефан, єпископ і просвітитель землі Пермської, життя свого богоугодного і багатьом вельми корисного плин закінчив, залишив людям пастви своєї плач великий, ангелам же Божим зробив радість велику через навернення стількох багатьох грішників, через що і його праведна і свята душа ангельськими руками радісно була взята й несена з веселістю до Бога, де з ликом святих єрархів стоїть перед престолом благодаті, не лише за землю Пермську, а й за весь світ молиться до Отця, і Сина і Святого Духа, одного у Тройці Бога. Йому ж слава навіки. Амінь.

Пам"ять святого священомученика Симеона Єрусалимського, родича Господнього по крові, апостола із сімдесятьох

Цей святий Симеон, названий родичем Господа нашого Ісуса Христа, сином був Клеопи, брата святого Йосифа Обручника, як же про те давні достовірні історіографи церковні грецькі Євсевій, єпископ Кесарії Палестинської, Георгій Кедрин і Никифор Калістов Ксандопул в один голос свідчать. Йосиф-бо, Обручник Пресвятої Богородиці, і Клеопа — рідні брати, одного батька й матері були. Йосиф — брат старший, а Клеопа — молодший. Той Клеопа після повернення Йосифа з Єгипту взяв у брата свого Йосифа доньку Марію в подружжя і народив з нею цього святого Симеона, який, віку дійшовши, і чуда Господа нашого Ісуса Христа бачивши, повірив у Нього. Після вільних Господніх страстей, і воскресення, і на небо Вознесення, зарахований був до лику святих сімдесятьох апостолів, і трудився, як же й инші апостоли, у благовісті Христовім, проходячи гради і краї, навчаючи і роблячи чуда, просвітлюючи народи світлом святої віри, пітьму ж ідолобісся винищуючи. Тим часом святий Яків, брат Божий, син святого Йосифа Обручника, утримуючи престол святительства єрусалимського, першим був там єпископом, його ж, коли про Христа свідчив, невірні юдеї, з ґанку храму скинувши і в голову палицею вдаривши, убили. Після убивства того відбулося скоро зруйнування Єрусалиму від Тита Веспіянова, яке сам Господь провістив. Після зруйнування ж, коли зібралися ті, що залишилися живими, учні Господні, разом з ними й ті, що по крові родичами були Христа Господа, цього святого Симеона, сина Клеопового, внука і братанича Йосифового, родича ж Господнього, замість святого Якова, брата Божого, поставили другим єпископом Єрусалиму, який почали знову населяти люди, які залишилися. Святий же Симеон, церква Святого Духа, прикрашав собою престол Єрусалимський, заблукалих приводячи до Христа Бога. Тоді, після багатьох років, за царювання Траяна, наклеп на нього зробили заздрісні єретики до Аттика, антипата римського, через дві речі: що з дому Давидового і що християнин. Бо в ті часи гоніння було від царів римських на рід Давидовий і на тих, що вірили в Христа. І шукали їх ретельно всюди, якщо знаходили когось із роду Давидового — страчували, щоб ані сліду царського роду серед юдеїв не залишилося, але щоб вічно римські царі Юдейською землею володіли. Також і тих, що в Христа вірили, мучили й убивали, щоб лише богів язичницьких вшановували у всій вселенній. Тому Симеона святого як того, що з роду Давидового, і як того, хто вірив у Христа і був Його родичем, взяли нечестиві за велінням Аттика Антипата. Старий вже був Симеон святий, більше ста літ мав, і після багатьох мук на хресті (як же і Христос Господь) прибитий був — передав душу свою в руки Божі.

Пролог місяця вересня у 18-ий день про цього святого Симеона пише так. Він був сином Йосифа Обручника, братом Якова, брата Божого. Але правдивіше, що не Йосифа він син, але Клеопи — брата Йосифового, а Йосифу братанок, тобто син брата, як же у вищеназваних давніх історіографів церковних грецьких зрозуміло сказано, звідки видно й те, що Симеон цей Якову, братові Божому, а Йосифовому синові, не був рідним братом, але стриєчним.

Знову Пролог у 4-ий день січня про собор святих сімдесяти апостолів Слово під іменем святого Арротея, єпископа Турського, розміщуючи, пише про цього святого Симеона так: «Клеопа — батько Симеонів, а Симеон — син Клеопи, Господній же не братанок, але родич, наче брат стриєчний».

А цього місяця у 8-ий день Пролог написав так: «Подвійно звання блаженний здобув: Симоном-бо і Симеоном називається». Але инший був Симон, а инший — Симеон, Симон був Йосифовим сином, рідним братом Якова, брата Божого, а Симеон, як же мовиться,— син Клеопи, брат стриечний Якова, і тому родич Господній, до сімдесятьох апостолів зарахований. Симон же, Йосифів син, зовсім не перебував серед апостолів. Є відомо від святого євангелиста Йоана у главі 7-ій, що навіть брати Христові не вірили в Нього. Про братів тих святий Теофілакт розповідає, що явно були дітьми Йосифовими, їх же євангелист святий Матей у главі 13-ій поіменно згадує: Яків, Йосип, і Симон, і Юда. Але і це явним є, що пізніше повірили в Нього, і був Юда (як же і Тадей) одним із дванадцятьох святих апостолів, Яків же із сімдесятьох перший, і Йосип також із сімдесятьох. Про Симона вважають, що не прийняв служби апостольської або перед розсіянням святих апостолів по вселенній перейшов із тутешніх. Розповідає святий апостол Павло у 1-му Посланні до Коринтян, у 15-ій главі: «Багато, — каже, — перебувають доси, деякі ж і спочили». Про святого ж нинішнього Симеона, сина Клеопи, а родича Христового, відомо, що був одним із сімдесятьох апостолів і єпископом Єрусалиму, другим після стриєчного брата свого Якова.

А деякі вважають, що Клеопа бездітним помер, Йосиф взяв його жінку за законом і народив з нею шестеро дітей — чотирьох синів і двох доньок: Марію, що називається Клеоповою донькою, і Соломію (таку думку згадує Теофілакт у тлумаченні на Матея у Главі 13-ій). Про те розміркувати й пильно роздивитися годиться, бо Йосиф помер швидше від Клеопи, а не Клеопа швидше від Йосифа. Як, отож, міг Йосиф мати за собою жінку Клеопову? А що Йосиф помер швидше від Клеопи, видно звідси. Клеопа після Воскресення Господнього був і бачив Господа в Еммаусі з Лукою, вони й пізнали Господа в переломленні хліба. Клеопа і після Вознесення Господнього, і після Духа Святого прийняття, живий був і помер страдницьки. А святий Йосиф навіть страстей Христових не дочекав, але ще перед хрещенням Господнім із життя цього пішов, тож як могло бути так, що Йосиф після смерти Клеопи мав узяти його жінку і народити з нею дітей? Тому достовірніше, що не Йосиф жінку Клеопову, а Клеопа доньку Йосифову взяв собі за жінку, про що Георгій Кедрин каже так: «Після п"яти років Йосиф з Єгипту повернувся до Назарета. Його ж доньку Марію взяв за жінку Клеопа, брат Йосифів, що від обох батьків був. І від неї народив Симеона, який після Якова, Господнього брата, став єпископом Єрусалиму» (Доти Кедрин). А що кажуть про Марію Клеопову, наче вона була Клеопова донька, то нема цього в Євангелії. Написано у святого Йоана у 19-ій главі: «Стояла ж при хресті Ісусовому мати його і сестра матері його Марія Клеопова». Тут не говорить святий євангелист Йоан: «Марія, донька Клеопи», а тільки «Марія Клеопова», тобто жінка Клеопова, донька ж Йосифова, яку собі за сестру мала Пречиста Діва Марія, мати Ісусова, коли заручена була Йосифові і приведена з церкви Господньої в дім його, і перебувала з Марією, донькою його, яка ще була дівою, наче сестра з сестрою люблячись. Хай буде відомо тут, що Марія Клеопова не донька його була, а жінка, яка народила цього Симеона, родича Господнього, наче стриєчного брата по крові через гаданого Христового батька — Йосифа, брата Клеопи, що був батьком Симеона.