Колер попрямував у дальній кінець коридору. Там були одні-єдині двері.

— Пентхауз, як кажуть у вас. — Він витер хустинкою піт із чола.

На дубових дверях висіла табличка з написом:

— Леонардо Ветра, — прочитав уголос Колер. — Наступного тижня йому б виповнилося п’ятдесят вісім. Це був один із найвидатніших науковців нашої доби. Його смерть — непоправна втрата для науки.

На якусь мить Ленґдонові здалося, що на жорсткому обличчі Колера промайнуло якесь людське почуття. Але воно зникло так само швидко, як і з’явилось. Колер витягнув з кишені велику зв’язку ключів і почав перебирати їх, шукаючи потрібний.

Ленґдонові прийшла до голови несподівана думка. Будинок здавався зовсім порожнім. Це було дивно, якщо зважати на те, що вони майже прибули на місце злочину.

— А де всі? — запитав він.

— У лабораторіях, зрозуміло, — відповів Колер, знайшовши нарешті ключ.

— Я маю на увазі поліцію, — пояснив Ленґдон. — Вони що, вже поїхали?

Рука з ключем завмерла на півдорозі до замка.

— Поліцію?

Ленґдон подивився Колерові у вічі.

— Так, поліцію. Ви прислали мені факс із фотографією убитого. Ви що, не викликали поліції?

— Ні.

— Що?

Сірі очі Колера пожорсткішали.

— Не все так просто, містере Ленґдон.

Ленґдона охопила тривога.

— Але... про це, безумовно, повідомили ще когось!