Раптом до жінок підійшло двоє хлопців, пісня урвалася, почулася тиха розмова.
Диводан ще довго стояв біля вікна, все чекав, що співатимуть. Але челядь справляла посиденьки й не думала грати нових пісень. А йому вже марилась нова музика — спліталась з кількох мелодій, пульсувала, завмираючи. Як кров, що застигає, холоне в жилах людини, яка втрачає останні сили. Чомусь йому здалося, що це не так уже є й страшно, а навіть красиво й захопливо…
13
Вода дзюркотіла.
Струмочок весело звивався між гладенькими камінчиками і блищав на сонці усіма кольорами райдуги.
Хіба міг утриматися Диводан, щоб не занурити в нього руки й не зачерпнути у пригорщі води?
Ненароком кілька краплин упало на руку Віланди. Хлопець рвучко відсахнувся. Боявся розгнівати її, тому весь час поводився скуто. Чаклунка помітила це, посміхнулась зверхньо, задоволено, проте в очах замерехтіли лукаві бісики. До струмка зійшла просто, невимушено, як це роблять звичайні дівчата. Пружна, гнучка, вона була напрочуд привабливою, але чорне, як ніч, розпущене волосся, чорні шати — відлякували… До того ж навколо неї витав ледь вловимий тонкий і небезпечний запах таїни…
Віланда схилилась над струмком, побовтала у воді рукою. Чорне волосся затулило обличчя. Браслети сповзли із зап’ястка і наче розчинились — зникли. А струмок задзвенів сріблясто, ніжно — полилася тиха мелодія, яку чув у покоях замку. Кілька білих, жовтих і синеньких метеликів закружляли над хвилями, немов у танці.
— А хочеш зі мною наввипередки? — дівчина рвучко повернулась до Диводана.
— Як це? — ошелешено запитав хлопець. А коли збагнув уже, не мав часу на відповідь.
— Та ти однак не здоженеш… — Віланда випросталась і бігцем попрямувала до свого баского коня, чорного з білою гривою. Меткий прислужник мовчки притримав стремено. У всіх коней, яких досі доводилося бачити Диводанові, очі були сумними, а в коня Віланди — дивовижно веселі.
Гайнелій сидів верхи і бундючно дивився в далечінь.
Диводан неохоче побрів слідом за вершниками, відганяючи двох нахабних прозорокрилих бабок, що кружляли над ним.
— Чи є щось таке, що я вмію робити краще за тебе, прекрасна Віландо?
— Звичайно, — дівчина зручно вмостилась у сідлі. Сіла боком, спідниця заважала верховій їзді. — Нумо розкажи, як ти виготовляєш шкіряний посуд.
— Про це краще спитай у Гайнелія. А я знаюся на глині.
— А це? — Віланда показала очима на невелику баклажку, приторочену до сідла Диводанового коня.
— Ця дісталась мені випадково, — хлопець розгублено смикнув повід, замугикав під ніс простеньку мелодію і тут же змовк, бо за спиною почув:
— Гайнелію, а ти вмієш виготовляти такі?
— Авжеж, прекрасна Віландо.