— Стережися, володарю! — закричав Тишко, його супротивник скосив погляд — лише на півмиті, але старому вистачило й цього, щоб знайти шпаринку між казаном та озброєною рукою і вразити його мечем. Гайнелій же крутнувся на місці, лівицею перехопив спис, що летів просто на нього, і блискавичним ударом заколов ним кочовика. Повернувся до останнього, який побілів і впав ниць.

— Не вбивайте! — заволав, по-собачому піднімаючи голову. — Рабом вашим буду! Довіку! Ми ж нічого вам не зробили… поганого!

— А й справді, — несподівано охолов Гайнелій. — Чого ми їх…

Повільно зліз з коня. Спішився і його старий супровідник.

— Ми не знали, чого від них чекати, — миролюбно мовив Тишко і раптом устромив клинок у спину того, що волав, намагаючись схопити Гайнелія за ноги, — спритно, уміло.

— Навіщо? — поморщився молодий ватаг.

— Ми самі в тумані. Невідомо, кого ще зустрінемо, — Тишко витяг з рук нещасного, що здригався в останній конвульсії, меч з простим руків’ям.

— Ти, як завжди, мудрий та передбачливий. І мені життя врятував. Чи знайду когось, вірнішого за тебе? — Гайнелій важко зітхнув і повернувся до коня. Неясні шерехи в тумані тривожили його, хотів скоріше забратися звідси.

— Я радий тобі прислужитися, — хрипко мовив Тишко.

І спритним, умілим рухом увігнав щойно піднятий меч у спину свого ватажка.

Гайнелій не скрикнув, не застогнав — лише здивовано повернув голову з наморщеним чолом. Удар був майстерним…

Невдовзі загін степовиків розшукав їх у поріділому тумані, і всі повірили щирій розповіді Тишка про те, як загинув славний небіж царя Гайнелій від руки невідомого бродника, в запеклій битві, як, помираючи, передав йому, Тишкові, царську пектораль і заповів правити в підкорених степах.

Влада знову перейшла до інших рук. Цього разу ціною життів лише кількох нікчемних бродників.

І Гайнелія.

Про те, яку силу мав Коріель у створеному ним тумані, знала лише Віланда. Яка завжди недолюблювала слизького Тишка і аж ніяк не хотіла бачити його володарем цього краю.