Книги
Війна і міф. Невідома Друга світова
Міф сформований відразу ж після анексії західноукраїнських територій СРСР. Підкреслювалося, що тільки комуністи змогли забезпечити здійснення споконвічної мрії всіх українців про об’єднання в єдиній країні разом з іншими братніми народами.
У повоєнний час у СРСР цей міф існував без жорсткої прив’язки до підписання пакту, на прямому зв’язку об’єднання українських земель з радянсько-німецьким пактом не наголошувалося. Актуалізували його у Російській Федерації після розпаду СРСР — слід було відреагувати на засудження у незалежній Україні таємного додатку до Пакту Молотова — Ріббентропа.
Російська пропаганда стверджувала: денонсація юридично призведе до повернення Україною західноукраїнських земель і Північної Буковини, приєднананих до СРСР упродовж 1939–1940 років, відповідно Польщі та Румунії.
Творці та теперішні носії цього міфу уникають іншого факту — об’єднання українських земель відбулося 1919 року Актом Злуки УНР та ЗУНР. На відміну від 1939 року, тоді від імені двох частин українського народу виступали незалежні і рівноправні суверенні уряди.
Агресія більшовицької Росії, з одного боку, а з другого боку — переулаштування світу після Першої світової війни і призвели до втрати Україною незалежності та поділу українських земель у 1921 році. «Українське питання» вирішили створенням більшовиками маріонеткової Радянської України замість незалежної Української Народної Республіки. Юридично поділ України був оформлений Ризькою угодою 1921 року.
Тобто розділення України між сусідами у 1921 році відбулося внаслідок більшовицької агресії та за безпосередньої участі Москви.
Приєднання західноукраїнських земель, Північної Буковини та Бессарабії до Української РСР у 1939–1940 роках важко пов’язати з результатами боротьби за соборність України. Воно стало наслідком таємних домовленостей двох диктаторів. Сталін домагався поширення комуністичних ідей на захід шляхом територіальної та ідеологічної експансії.
Риторика про необхідність визволення братніх українського та білоруського народів була лише ширмою експансіоністських планів вищого керівництва СРСР. Коли під час перемовин у вересні 1939 року йшлося про дрогобицько-бориславський нафтовий басейн, Сталін відмовився поступитися Німеччині, мотивуючи, що «вже пообіцяв цю землю українцям». Однак у той самий час радянський вождь наказав Червоній армії відступити з української Холмщини, оскільки кордон із Німеччиною мав проходити по річці Західний Буг.
Кордони України безпосередньо не мали стосунку до Пакту Молотова — Ріббентропа та таємного додаткового протоколу, підписаних 23 серпня 1939 року. Лінія розмежування, яку тоді провели Гітлер та Сталін, проходила через Варшаву — приблизно по ріках Вісла, Сян та Нарва. Більш-менш етнічний, а не суто географічний поділ запровадив інший документ, який називається Німецько-радянський договір про дружбу і кордон, підписаний 28 вересня 1939 року.
Сталінське «возз’єднання України» 1939 року проіснувало лише до моменту, коли Німеччина окупувала західні регіони СРСР. Напад Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року де-факто денонсував обидві угоди. В подальшому західний кордон УРСР був закріплений міжнародними угодами з Польщею, а не з нацистською Німеччиною.
30 липня 1941 року у Лондоні СРСР та польський уряд Владислава Сікорського домовилися про відновлення дипломатичних відносин і денонсацію як Пакту Молотова — Ріббентропа, так і Договору про дружбу та ненапад між СРСР та Третім Райхом.
Перше речення Акту Сікорського — Майського від 30 липня 1941 року звучало так:
Повоєнні кордони сформувалися як наслідок переговорів у Тегерані, Ялті, Потсдамі та Сан-Франциско.
Після закінчення війни у Європі у серпні 1945 року СРСР та Польща уклали договір про державний кордон. За ним західний кордон України проліг за так званою «лінією Керзона». На користь Польщі передали місто Перемишль та ряд інших територій.
У 1948 році Польщі передано ще вісім населених пунктів української Галичини, які до того входили до складу Львівської та Дрогобицької областей.
У 1951 році відбувся останній обмін територіями, за яким Польща отримала територію Нижньо-Устрицького району. В обмін на це Україні передано міста Кристинополь (сучасний Червоноград) та Белз із прилеглими районами.
У 1975 році повоєнні кордони у Європі закріплено Заключним Гельсинським актом.