Певна знервованість спостерігається у моєї співрозмовниці.
— Саманата, розкажіть будь-ласка все що знаєте.
Жінка кивнула і жваво потягнулась до чайника. Вона налила дві чашки. Одну підсунула ближче до себе, іншу до мене.
— Важко розповідати на стільки моторошні речі. Не можу повірити, що зіштовхнусь з подібним у житті. Магія — це неприродна річ. Я знаю, та все ж вона має використовуватись з розумом і бути направленою на добро. Ні, в якому разі не використовуватись на зло, або шкоду людям.
Моя співрозмовниця, стала ще більш знервованою. Спогади змусили її тремтіти.
— Завжди п’ю чай з м’ятою. Мабуть, стільки скільки працюю в маєтку Рейнольдс.
Я намагалась зберігати ввічливість та не показувати власне занепокоєння. Не вистачало почати трястись від хвилювання. На чай я поглянула байдуже. Неприємні асоціації і досі залишили помітний відбиток у пам’яті. Не можу просто так вживати цей напій. Навіть сьогодні вранці за сніданком ледве зробила декілька ковтків. Поки Саманта пригадує початок роботи в маєтку Рейнольдс, моє серце шалено стукотить. Скромний чайний набір посуду нагадує дежавю, щось схоже з минулим роком, коли Клер сиділа навпроти. Я розглядую чашку і розумію безпідставність власних припущень. Клер не буде повторюватись. Впевнена ця відьма придумає щось особливе і жорстоке водночас. Навіщо використовувати метод, який не спрацював минулого разу. Ймовірність, що зілля спрацює цього разу мінімальна. Подібна думка викликала деяку радість. Нарешті я змогла сконцентруватись на розмові. Саманта нічого конкретного не розповідала. Лише недоліки своєї роботи і речі з якими їй довелось зіштовхнутись. Деякі досить моторошні в магічному відношенні. Закляття надто потужні, що направлені на шкоду здоров’ю. Саме в цьому місці мій слух став гострішим. Нарешті подумала я — вона дійшла до цілі. Саманта раптово зупинила розповідь і налила ще одну чашку чаю. Від хвилювання жінку мучила спрага. Я ж не доторкнулась до власної чашки. Хвилювання, що от-от маю дізнатись про плани Клер також викликало в мене відчуття спраги. Можливо чашка чаю, допоможе. Якщо зважати на те, що зілля не подіяло минулого разу, то можна не перейматись за цей напій. Я взяла чашку і зосередилась на запаху, нічого окрім м’яти не відчувається. Зілля на екстракті Дзвіночку має інший запах. Існує ж велика кількість отруйних зіль, та не думаю що в якесь із них додається м’ята або взагалі вона там присутня. Ця рослина здавна використовувалась тільки в якості лікарського засобу та деяких заспокійливих настоях. Чашку чаю я не поспішала випити, чомусь відчуття дежавю не покидало мене. Я вирішила його проігнорувати. Неприємні спогади, не більше. Вони цілий рік переслідували мій мозок. Досить. Я зробила декілька ковтків. Чай був теплим і приємним на смак. М’ята надавала досить оригінального присмаку. Ще якась гіркота, майже цілковито непомітна, швидко зникаюча. Я вирішила поставити чашку та зосередитись на розмові. Чаювання явно не буде улюбленою річчю для мене.
Саманта раптово стала блідою. Краплини поту виступили на її чолі. Жінка прошепотіла щось незрозуміле. Шепіт було важко розібрати.
Нарешті слова вже не нагадували шепіт. Вона чітко, хоч і тремтячим голосом, змогла говорити.
— Пробач, мені будь ласка. Меган, пробач.
За що пробачити хотіла запитати я. На жаль вже зрозуміла за що. Запаморочення хвилею підступило до мене. Шатер поплив перед очима. Всі відчуття стали притупленими. Минулого разу зілля подіяло значно повільніше. Цього разу йому знадобились лічені хвилини. Світ почав танути, наступна хвиля запаморочення накрила мене повністю. Я впала, занурюючись у цілковиту темряву. Темрява тепер вона оточувала все навколо, більше нічого. Клер виявилась послідовною у власних діях та намірах.
Глава 14. Темрява
Важко повернутись до відчуття пустоти. Всередині, ніби не залишається нічого важливого. Темрява тисне на кожну клітину мого тіла. Безкінечна непроглядна, вона оточує мене і тримає у полоні. Час тягнеться повільно. Напевно відчуття часу взагалі не існує. Нічого не існує. Нічого окрім темряви. Я перетворилась на щось нереальне, майже невідчутне. Відчути можна тільки темряву. Вона густа і знаходиться усюди, ніби димка наповнює навколо можливе існування. Минулого разу мить перебування у темряві тягнулось довго. Скільки я знаходжусь в такому стані важко сказати. Схоже на повільні тортури…
Минула година або ціла вічність не скажу. Нічого не змінюється окрім того, що темрява поступово стає густішою і концентрується в певних місцях. Здається крізь невеличку шпарину видніється темно бурий відтінок. Шатер, знову виникає в моєму полі зору. Невже, я прокинулась, як і минулого разу. Сподіваюсь зілля не подіяло. В шатрі вже не має чайного сервісу та скромної фурнітури. Є маленький вішак. На якому висять дві чорні мантії. Цікаво хто приніс їх сюди?
Я намагаюсь оглянути все навколо та зрозуміти, що відбувається. Здається вішак видний на рівні поля зору стоячої людини та я не пам’ятаю яким чином підводилась. Чомусь не відчуваю ніяких побічних наслідків зілля. Після дзвіночка боліла голова. Зараз нічого не болить. Якась легкість, невагомість.
Оглядаю шатер, і бачу старий дерев’яний стіл. Він доволі довгий і не надто широкий. Щось лежить на ньому. Намагаюсь сфокусуватись, знайома сукня темно синього кольору та сірий гольф. Руки схрещені на грудях. Волосся рівне і невеличкими пасмами спадає на обличчя. Обличчя також знайоме. Моє обличчя, значить моє тіло лежить на столі. Дивно. Я мала відчути величезний страх або жах та розумію одне. Я померла. Дійсно померла врятуватись як в минулому році не вдалось. Дивлячись на власне тіло, намагаюсь відчути бодай щось нотку співчуття та жалості. Відчуваю ж одну байдужість. Реальність набагато суворіша. Я втратила своє життя і нічого важливого більше не залишилось. Пошук став своєрідним епічним закінченням. Завершенням усіх грандіозних планів. Не так важливо куди потрібно вступати, яку професію обрати, чи сердитиметься на мене родина за те що боягузка Меган провалила важливу місію знайти реліквію. Цікаво що сказала б мама, тато, Стівен чи Аманда? Як пояснити Дон, що мене ніколи не буде поряд? Певно Стівен знайде спосіб…він дуже розумний. Аманда нарешті заспокоїться, їй більше не буде кого коментувати. Не буде Меган вічної суперниці, залишаться лише спогад про мене. З часом він змарніє і розтане. Людське життя швидко минає, тому пам’ятають його не більше миті. Я не засмучуюсь з цього приводу. Стою і дивлюсь на тіло 18 річної дівчини. Саманта та Клер повинні позбутися тіла. Можливо мене поховають на цвинтарі Святого Августина. Страшно уявити поховання. Жалібна церемонія з радісною від перемоги Клер. Повна розкаяння Саманта і такий правильний Ріхард, що з радістю поховає тіло надприродної істоти подалі від людських очей та страшної таємниці загибелі його власника.
Подібне усвідомлення не викликало жодного страху. Навпаки обурення та злість. Я не хотіла всього цього, і тепер мушу спостерігати за крахом усіх життєвих сподівань.
Залишатись у шатрі довго якомога довше ось, що залишалось робити за даних обставин Я ходила дуже повільно вздовж шатра, часом обертаючись поглянути на власне тіло. Мабуть бажаю переконатись, що не все втрачено, маю шанс. Тіло доказ моєї смерті, а значить надії більше не має. Я поглянула на невеличку книжку поряд з моєю правою рукою. Біблія. Новий Завіт та маленькі чотки з хрестиком. Саманта вирішила проводити померлу з усіма релігійними традиціями.
Перебування у шатрі порушилось чиїмось шурхотом. Важкі кроки наближали до намету людей. Чиясь тінь підступила ближче і ближче. Я сподівалась побачити когось. Ніхто не зайшов. Тоді ще один потік кроків.
— Ти маєш приготувати померлу для поховання, — незнайомий чоловічий голос. — Знайди їй більш простий одяг, який не шкода. Підбери волосся. Я ж маю підготуватись, помолитись за неї.