Генерал-майор Строкач дотримав слова. До нагород капітана Пушкова приєднався ще одип бойовий орден. Звістку про це він отримав по рації. В тій же шифровці начальник УШПР поздоровляв і партизанського комбата Миколу Симоненка, його тож було нагороджено орденом Червоного Прапора.
Ще перед тим, як прибув до партизанів Пушков, Микола Симоненко з групою бійців здійснив на залізниці Ніжин — Носівка операцію, про яку згодом через повідомлення ТАРС дізналися всі радянські люди… Він підстеріг фашистський бронепоїзд «Адольф Гітлср», збудований у Німеччині й переправлений по магістралях у район дій з"єднання «За Батьківщину!». Потужний сухопутний панцирник, оснащений артилерією, крупнокаліберними кулеметами, мінометами, курсував по залізниці, засипаючи навколишні села кулями й снарядами. Партизани заклали під рейки кільки авіабомб, і паровоз перетворився на купу металу. Сталева фортеця з пекельним гуркотом сповзла з насипу, розпорюючи землю й шпали, ламаючи, мов тріски, рейки. Гітлерівці з обслуги «Адольфа Гітлера», що лишилися живі, оборонялися довго й уперто. Падали під кулями партизани. Симоненко і командир підривників Микола Пісоцький повели бійців в останню атаку й заволоділи бронепоїздом. З нього зняли гармати, вивантажили боєприпаси, гранатами й вогнем знищили все, що можна було…
А ще раніше захопив Микола Симоненко з кількома партизанами состав із пасажирських вагонів. Стріляючи з маузера, комбат вскочив у купе. На підлозі лежав забитий оберст. Кілька автоматників, що охороняли його, відстрілювалися з тамбура. Їх прикінчили гранатами. Біля мертвого офіцера підібрали важкий шкіряний портфель. Той портфель було відправлено за лінію фронту з першим літаком, що приземлився на партизанському аеродромі. Капітан Пушков згадав, що в радіограмі, одержаній після тієї операції, генерал Строкач просив негайно повідомити прізвище партизанського командира, який очолив операцію по знищенню бронепоїзда «Адольф Гітлер», а також водив бойову групу на розгром состава, де було захоплено портфель з документами.
… Довго перебували Пушков та його радист у партизанів з"єднання «За Батьківщину!». Роботи в них вистачало. Падали під укіс ворожі ешелони, горіли на дорогах німецькі машини, палали склади, злітали в повітря мости. Одне донесення за другим посилала рація капітана на Велику землю. І щоразу згадувалося в тих донесеннях ім"я Миколи Симоненка.
Глухо стукотіли колеса, дзенькав метал, покрикували на коней їздові. Батальйони рухалися закуреним розбитим шляхом, витягуючись довгою звивистою стрічкою. Далеко попереду голова колони втопала у вечірніх сутінках, ніби розчинялася в сіруватій імлі.
Кінь під комісаром нетерпляче переступав ногами. Стримуючи Сірого, Хахуда спостерігав із пагорбка біля вітряка за рухом батальйонів, зрідка кидав з-під окулярів погляд у бік Симоненка. Звівшись у сідлі, той дивився на дорогу, на людей, обвішаних зброєю, на вози з кулеметами, на знайомі, обвітрені й засмаглі, наче дублені, лиця.
Ось крокує взвод підривників. Попереду — осанистий Михайло Іванов, їхній командир. Тепер цим хлопцям легше. Ось вона, вибухівка, на повозці, вкритій брезентом. А скільки довелося Михайлові та його друзям своїми руками переробити снарядів, скільки авіабомб, у яких чаїлася смерть, «підсмажували» вони на багаттях, добуваючи дорогоцінні кілограми толу… За підривниками йдуть партизанські ветерани — політрук Володимир Вовкогон, Микола Худолій, Клим Скотар, Микола Ярмоленко. І ще багато йде їх, тих, хто починав ще в сорок першому. Скрутно тоді було. Рідних, близьких розстрілювали, страчували гітлерівці, щоб зломити ніжинських, посівських, браницьких, кобижчанських, плосківських, бобровицьких, коробчанських партизанів, примусити кинути зброю. А вони продовжували свою тяжку справу. І лише назирці втирали скупу сльозу, коли випадало провідати могили й чорні попелища. Стали вони партизанськими командирами, політпрацівниками, сотні бійців ідуть за ними тепер. Заради цього варто було й голодувати, і вошей годувати в землянках, і страждати від пекучих ран.
Веде свій батальйон і Микола Пісоцький. Теж хильнув лиха вдосталь. У Дарницькому підпіллі, в Києві. Цей робітник із Дарницького фанерного заводу привів до Симоненка сміливих хлопців, яким уже не випадало залишатися в місті — гестапо свої щупальці простягало до них. Не один ешелон ворога залишився лежати під насипом, там, де проходив Пісоцький зі своїми партизанами.
Йдуть, тримаючись за полудрабок, Віктор і Зінаїда Нелепи, Рая Ороховатська. Вони завжди разом відтоді, як прийшли з Ніжина, з підпільної організації Якова Батюка.
Микола Симоненко зовні спокійний. Та Омелян Хахуда добре бачив: хвилюється. Тому, що найважчий екзамен чекає й на нього, і на всіх цих людей попереду. Думки командира 2-го партизанського полку з"єднання «За Батьківщину!» Миколи Симоненка, як і його, комісара Омеляна Хахуди, зайняті одним — радіограмою, що надійшла від Центральною Комітету Комуністичної партії України та Українського штабу партизанського руху. І хоч змісту шифровки в батальйонах і ротах не розголошували, всі партизани здогадувалися: полк розпочав цей похід не випадково. Поглядаючи на Симоненка, комісар мимоволі вгадував минулі дні. Багато води збігло відтоді, як глухої осінньої ночі розповідав він партизанам про зустріч із Леніним, як говорили вони з Симоненком наодинці, йдучи перевіряти пости. Жменька їх була тоді, в одній сирій землянці всі тіснилися. А тепер…
Випереджаючи піших, промчав обіч шляху кавалерійський ескадрон. Похитуючи стволами гармат, проїздить повз вітряк партизанська артбатарея. В хмарі куряви, налягаючи на педалі, промчав взвод велосипедистів.
Тепер вони вже зовсім не ті, якими були два роки тому!
— Рушаймо і ми, командире! — Хахуда ледь усміхнувся і відпустив повід.
Насунувши на лоба папаху, Симоненко махнув нагаєм. Копі з місця взяли риссю, торкаючись один одного гарячими боками.
Полк поспішав на схід, назустріч притамованому, як дихання землі, відлунню далекої канонади. А кілометрів за вісім північніше, в тому ж напрямку, рухалась ще одна партизанська колона. То вів свої батальйони командир 1-го полку з"єднання «За Батьківщину!» двадцятип"ятирічний краснодонський шахтар Олександр Шевирьов.
Обидва полки, виконуючи наказ Великої землі, прийнятий радистами, поспішали до німецьких передових позицій, щоб захопити з тилу переправи гітлерівців на Дніпрі, Десні та Прип"яті, захопити й будь-що утримувати ці переправи через водні рубежі доти, поки підійдуть війська Воронезького фронту.
Операція на переправах трьох рік, удари, нанесені партизанськими частинами регулярним німецьким військам, що мали танки, самохідні гармати, бронетранспортери, річкові бойові кораблі, бомбардувальну й штурмову авіацію, ще чекає на своїх літописців і воєнних дослідників. Командування німецьких дивізій добре усвідомлювало, що таке Дніпро, Десна та Прип"ять із стратегічної точки зору на одній з найважливіших ділянок фронту. До того ж у період розгорнутого навального наступу військ генерала Ватутіна. Під потрійним прикриттям водних перешкод фашисти готувалися до тривалої оборони. І коли в руках радянських партизанів опинилося більше десяти переправ з великим селом на Дніпрі — Сорокашичами, німці, схаменувшись, викликали з найближчих своїх аеродромів літаки-пікірувальники. Дніпровська вода завирувала й запінилася від вибухів бомб. Угору по річці рушили катери-панцирники, кроплячи берег зливою куль, шрапнеллю й осколками. Силкуючись відбити втрачені переправи, фашисти щогодини підіймали в атаку піхоту, тужилися зіпхнути партизанські полки в дніпрові хвилі. Здіймалося полум"я над Сорокашичами, горіли підпалені німецькою артилерією й літаками сусідні села…
Але вже підходили до Дніпра прискореним маршем радянські дивізії. Не затримуючись, форсували ріку, розширювали плацдарм, що його утримували партизани на Правобережжі, й могутньою лавиною ринули на захід.
У ті грізні дні витримав свій найтяжчий екзамен і 2-й полк партизанського з"єднання «За Батьківщину!».
«За ваш геройський подвиг, за вміле й мужнє керівництво бойовими операціями партизанських загонів по оволодінню переправами на ріках Дніпро, Десна і Прип"ять на північ від Києва і утримування переправ до підходу частин Червоної Армії Президія Верховної Ради СРСР Указом від 4 січня 1944 року присвоїла вам звання Героя Радянського Союзу…»