Я написав йому свою адресу.

І ось із Німеччини мені надійшов лист.

«… Восени 1943 року полк, у якому я служив телефоністом, відступав степами України, — писав у ньому Отто Штегліц. — Ми відкочувалися за Дніпро. Полк наш входив до складу танкової армії. Незабаром залишилися тільки дві общипані роти. Радянські війська прикінчували нас. Чад «бліцкрігу» на той час уже вивітрювався з голів багатьох солдатів Третього рейху. Мені все частіше спадало на думку: яке майбутнє чекає німців? Я почав всерйоз думати про те, щоб кинути все до біса, доки не пізно, і чекав лише слушного випадку, аби здатися в полон. Звернення членів «Вільної Німеччини» — колишніх офіцерів та солдатів вермахту, — незважаючи на терор польових судів, не раз потрапляли до наших рук. Якось на одній із таких листівок я побачив підпис генерала, який півроку тому командував нашою дивізією. Генерал писав: «Гітлер кинув Німеччину в пекло, справа честі німців-патріотів наблизити кінець розв"язаній фашистами війні».

Я виріс у простій селянській сім"ї. Ні батько, ані старший брат, який загинув у Франції, ніколи не висловлювали симпатій до нацистів. Навпаки, батько завжди говорив про наці приблизно так, як заявляв тепер у відозві колишній генерал. Я вирішив здійснити свій задум якнайскорше. Але все склалося інакше. Я бовкнув зайве в присутності одного обер-єфрейтора, свого земляка. Він негайно доніс на мене. Мою «справу» розбирав військово-польовий суд. Через кілька днів я опинився далеко від фронту і став в"язнем концтабору.

І раніше мені дещо доводилося чути про страхітливі злочини есесівців у концтаборах, а після суду мені надали можливість пересвідчитись у правдивості чуток на власні очі. Мене привезли до концтабору вранці, а до вечора того дня похоронна команда закопала понад сто чоловік забитих та померлих з голоду. У концтаборі я зустрів чимало співвітчизників. Проте, відверто кажучи, уникав з ними розмов. Випадок із земляком-зрадником багато чого навчив. Тому вийшло так, що я почав тулитися до іноземців. Спочатку познайомився з поляками — поручиком Сігізмундом і робітником з лісопильного заводу Едвардом, а згодом з іспанцем Мануелем.

З часом ми добре-таки здружились. Поляки мріяли про втечу. Мануель сипав прокльони на голови французьких жандармів, які передали його гітлерівцям. Він воював в іспанській республіканській армії проти франкістів, потім із своїми товаришами перейшов кордон, маючи надію знайти притулок у Франції. Коли фашисти захопили Францію, маршал Петен видав їм іспанських антифашистів. Так Мануель потрапив за колючий дріт.

Одного разу Едвард підвів мене до високого, виснаженого працею й голодом чоловіка, якого в бараці всі звали «капітан Микола». Поляки розповіли, що він — радянський офіцер-прикордонник, — перебував у багатьох таборах для військовополонених, пробував тікати, але невдало, потрапив до тюрми, виніс нелюдські знущання, та якимось чудом залишився живий. Капітана знало багато в"язнів, вони з повагою ставилися до нього.

— Ти був на Східному фронті? — запитав мене при розмові капітан.

— Так, — відповів я і пошепки почав розповідати про відступ німецьких дивізій за Дніпро.

Він сказав мені, що народився й виріс на Україні, добре знає ті місця, якими мені довелося проходити, відступаючи на захід разом із своїм розгромленим полком.

— Ти хочеш, як мені сказали, тікати звідси. Припустимо, тобі пощастить, з табору вирвешся. А далі що?

Я не знав, що відповісти. В мене не було чіткого плану, я не задумувався, куди піду, якби вдалося подолати ті чотири ряди колючого дроту, що обсновували кілька гектарів землі під лісом.

— Треба не тільки про себе думати, Отто, — сказав капітан. — Ми повинні зробити все для того, щоб… — Він стиснув міцно пальці правиці в кулак і, не договоривши, пішов.

Тижнів за два прикордонник Микола знову зустрівся зі мною.

— Ти нам допоможеш, Отто?

— В чому?

— В одній небезпечній справі.

— Якщо я зможу…

Не знаю, де він та його друзі дістали німецький мундир. Мабуть, їм якось вдалося поцупити одяг на складі для охорони. Від мене вимагалося таке: одягнути мундир і вночі під виглядом солдата-есесівця наблизитися до вартового біля трансформаторної будки і за будь-яку ціну вимкнути струм високої напруги, пропущений через дротяну огорожу концтабору. Я дав згоду.

Тієї ночі сіяв холодний дощ із снігом. Було вітряно. Десь опівночі іспанець Мануель прошепотів мені: «Вперед, камрад!» Ми вислизнули з барака. Мануель простяг мені згорток. Я швидко натягнув мундир поверх мого лахміття. І пішов. Як наближався до трансформаторної будки, зараз уже не можу припам"ятати. Пригадую тільки, що вартовий зупинив мене вигуком. «Своїх не впізнаєш?» — лайнувся я по-німецьки. Той завагався, забачивши солдата. За хвилю я вдарив його шматком цеглини по голові, повалив з ніг. Підхопивши автомат, кинувся до будки. Та мене вже випередили: Сігізмунд і Мануель зробили все, що треба було. Поляк схопив мене на руку, потяг за собою.