— Камрад!.. Камрад Мі-ко-ла! Цо я, Отто! Це я-а-а!.. — кричав німець, махаючи рукою безногому.
Наш недавній сусіда по каюті опустив дівчинку на землю і побіг понад берегом біля припнутих човнів, вгрузаючи в пісок дерев"янкою. Він теж щось кричав, махав рукою. Але теплохід набирав швидкість, пристань повільно віддалялася, зменшувалася, огорталася ранковим: туманцем.
Пасажир у картатій безрукавці стояв блідий, розгублений, подив і гірко розчарування водночас, підбивалися в його очах. З кают виглядали заспані люди. Прикордонники з рушниками через плече стояли в дверях каюти, запитливо поглядали то на німця, то на мене.
— Прошу вибачити, — сказав я, — чоловік, якого ви щойно кликали, всю ніч був ось у цій каюті.
— Як!? — мені здалося, що німець ось-ось заплаче. — Він був корабель… каюта? О камрад, ви… так негарно жарт!
— Я не жартую. Він справді плив на теплоході.
— Неймовірно… Я міг розмова… Ферштеен зі? Наш зустріч… Я буду пояснити…
— Вам відоме його прізвище? Адреса?
Він подивився на мене з докором, заперечливо похитав головою:
— О найн, найн! Його назіваль Мікола. Він може жити… той ляндунгашпляц, той… — німець показав рукою на пристань. — Ферштеен зі?
Я здогадався, що саме він хотів сказати.
— Мабуть, ви помиляєтесь. Вірогідніше, що він живе в тій місцевості, де сідав на теплохід. Бо говорив: дружина виряджала в дорогу…
Підвівши німця до розкладу руху на пасажирській лінії Херсон — Київ, я вказав на один із населених пунктів поблизу Черкас.
— Ось тут. Хоча це тільки припущення.
Ще раз вибачившись, я поцікавився, чому так схвилював німця чоловік на дерев"янці, звідки він знає його.
— О, зольдатен, грешивахтерн… Розумієте? Я погано вмію ваша мова. Але ви… треба почути моя історія.
… Його звали Отто Штегліц. Сяк-так він пояснив, що працює агрономом десь під Дрезденом, повертається оце додому після поїздки на Кубань, де побував на запрошення відомого селекціонера. Частину шляху вирішив здолати на теплоході, аби подивитися на нове Кременчуцьке море. Кілька разів Штегліц виймав сигарети, нервово припалював від моєї запальнички, намагався говорити спокійно. Та це йому не вдавалося. Від хвилювання він забував і ті окремі наші слова, які знав. Чим далі, то все менш розуміли ми з прикордонниками його уривчасту розповідь, пересипану німецькими фразами. Він повторював про якогось гауптмана, про концтабір, літаки, про польське місто Ченстохов, часто вживаючи ім"я Мікола.
Виходило, що німець зустрів, вірніше, побачив на пристані саме того Миколу, з яким були пов"язані в минулому якісь великі події. Я бачив: безногий теж упізнав німця. Але що могло бути спільного між ними? Історія ця всіх нас заінтригувала, та не було вже часу розібратися в ній до кінця. Наближалася моя рідна пристань; село мого дитинства, в якому я не був стільки років, вже біліло хатами на високій горі Пивиха, яка височіла колись над Дніпром, а тепер омивалася морем. Теплохід розвертався до причалу.
Почувши, що я буду сходити, Штегліц ухопив мене за руку:
— Їх шрайбе зіх. Ферштеен зі? Папір. Писати вам… — і простягнув мені блокнот.