«Він там». Кетрін кинулася через лабораторію, підбігла до пункту управління і різко розчахнула двері.

— Пітере! — гукнула вона, забігаючи всередину.

Пухкенька жінка, що сиділа за пультом, аж підскочила від несподіванки.

— О Господи, Кетрін! Як ти мене налякала!

Триш Дюн, одна-єдина особа у світі, яка мала доступ до лабораторії, працювала у Кетрін метасистемним аналітиком і рідко приходила сюди по вихідних. Ця двадцятишестирічна рудоволоса дівчина, геніальний розробник моделей даних, підписала документ про нерозголошення інформації, суворий, як у КДБ. Вочевидь, сьогодні вона аналізувала дані на плазмовій стінці пункту управління — величезному пласкому моніторі, чимось схожому на монітор у Центрі управління польотами в НАСА.

— Вибач, — сказала Триш. — Я не знала, що ти вже тут. Намагалася закінчити свою роботу до вашого з братом приходу.

— А ти з ним говорила? Він спізнюється і не відповідає на дзвінки.

Триш похитала головою.

— Б’юся об заклад, він і досі не може розібратися з айфоном, який ти йому подарувала.

Кетрін оцінила почуття гумору Триш, і присутність колеги у лабораторії підказала їй одну ідею.

— Взагалі-то кажучи, я рада, що ти прийшла. Чи не допоможеш мені дещо зробити — якщо не заперечуєш?

— Що б це не було, гадаю, що воно буде кращим за футбол.

Кетрін зробила глибокий вдих, заспокоюючи нерви.

— Не знаю, як краще сказати, але сьогодні вдень я почула одну незвичну історію...