Кров ударила мені в обличчя.
— Якщо ви виженете мене з дому, то більше не побачите мене як друга, — скипів я.
Дядько страшенно зблід і закусив губу.
— Це поганий спосіб, — промовив він, злісно дивлячись у куток на підлогу. — Це поганий спосіб завоювати мою прихильність, Девіде.
— Сер, — відказав я. — Хоч я й віддаю належну пошану вашим літам і тому, що ви мій родич, але ваша прихильність для мене не варта й щербатого мідяка. Мене вчили поважати себе, і коли б ви навіть уособлювали всіх моїх дядьків і весь рід, я все одно не став би купувати вашу прихильність такою ціною.
Дядько Ебінізер підійшов до вікна і виглянув на подвір"я. Я бачив, що він весь тіпається, наче паралітик. Та коли він обернувся, на обличчі в нього блукала посмішка.
— Ну що ж, — сказав він. — Треба вміти терпіти самому і щадити терпіння інших. Я нікуди не піду, і не будемо більше говорити про це.
— Дядьку Ебінізере, — здивувався я. — Я нічогісінько не розумію. Ви поводитеся зі мною, як із злодієм. Вам неприємно, що я в цьому домі, ви підкреслюєте це кожним своїм словом і щохвилини; неможливо, щоб ви могли полюбити мене, а щодо мене, то я розмовляв з вами так, як ніколи ні з ким навіть не думав розмовляти. Тоді чому ж ви намагаєтесь затримати мене тут? Відпустіть… дозвольте мені повернутись до моїх друзів, що люблять мене!
— Ет, ет! Що за дурниці, — заперечив він. — Ти мені дуже подобаєшся. Ми ще чудово поладнаємо, а заради честі дому я не можу дозволити тобі піти звідси. Поживи тут спокійно, ти ж розумний хлопець; побудь трохи зі мною, і побачиш, що ми порозуміємося.
— Гаразд, сер, — погодився я, подумавши. — Я залишусь на деякий час. Звичайно, справедливіше дістати допомогу від родичів, ніж від чужих людей, і якщо ми не поладнаємо, то сподіваюся, що це буде не з моєї вини.
Я НАРАЖАЮСЬ НА НЕБЕЗПЕКУ В ШООЗ-ГАВЗІ
День, що почався так погано, минув досить добре. Опівдні ми знову їли холодну вівсяну кашу, а ввечері гарячу; вівсяна каша і слабеньке пиво були, напевно, щоденним раціоном мого дядька. Дядько розмовляв мало, але, як і раніше, після довгої мовчанки раптово випалював якесь запитання, а коли я спробував навести його на розмову про своє майбутнє, знов ухилився від цієї теми. В кімнаті поряд з кухнею, куди він дозволив мені зайти, я знайшов силу-силенну латинських і англійських книжок, які з великою охотою читав до вечора. Час минав так непомітно в цьому приємному товаристві, що я майже примирився зі своїм перебуванням у Шооз-гавзі, і тільки вигляд дядька та його очі, які наче гралися в хованки з моїми, пробуджували недовіру.
Я виявив одну річ, що навіяла мені деякі сумніви. Це був напис на першій сторінці тоненької книжки балад у виданні Патріка Вокера, зроблений, очевидно, рукою мого батька: "Моєму братові Ебінізерові в п"ятиріччя з дня народження". Найбільше мене бентежило ось що: оскільки мій батько був, безперечно, меншим братом, то він або припустився дивної помилки, або ж іще до того, як йому сповнилося п"ять років, уже вмів писати гарним, чітким, твердим почерком.
Я намагався викинути це з голови, але хоч і переглянув багато цікавих книжок, старих і нових, історію, поезії і оповідання, думка про батьків почерк не покидала мене; повернувшись нарешті в кухню і знову сівши до вівсяної каші, я насамперед запитав, чи не був мій батько дуже здібний до навчання.
— Александер? Ніколи! — відповів дядько. — Я був багато кмітливіший. Я змалечку був розумним хлопчиком і навчився читати одночасно з ним.
Його слова ще дужче збентежили мене; мені спало на думку, що батько і дядько Ебінізер, мабуть, були близнятами, і я спитав про це. Дядько зірвався зі стільця, і рогова ложка випала з його рук додолу.
— Чому ти питаєш про це? — крикнув він, схопивши мене за борт камзола, і глянув цього разу мені просто в очі; його очі, маленькі, світлі й блискучі, як у пташки, якось дивно кліпали і мружились.
— Що ви хочете цим сказати? — спитав я дуже спокійно, бо був куди сильніший від нього, і мене нелегко було залякати. — Заберіть свою руку. І киньте так поводитися зі мною. — Мені здалося, що дядько насилу стримувався.
— Послухай, Девіде, — сказав він. — Не будемо говорити про твого батька. У цьому вся справа. — Якусь хвильку він сидів і тремтів, утупивши очі в тарілку. — Александер був єдиним моїм братом, — додав дядько зовсім байдужим голосом, потім підняв з підлоги ложку і знову накинувся на вечерю, але й далі тремтів.