— Коштовності зникли, Роберте. Може, їх віднесло течією. Головне, що з тобою усе гаразд!
Ніч. Лікарняні звуки ледь вчувалися, далекі й приглушені.
Роберт лежав без сну, вдивляючись у темряву. Крізь щілинку в гардинах заглядав місяць. Мама поїхала додому. Медсестра уже провідала його перед сном.
Роберт задрімав. І раптом різко прокинувся. Йому наснилася Анґеліна.
Він здригнувся.
Роберт завмер, дослухаючись, чи не почує знову своє ім’я.
— Анґеліно! — покликав він.
Покликав уголос. Але ж вони не вголос спілкувалися… Вони інакше розмовляли. Він та Анґеліна. Роберт заплющив очі й зосередився. Якщо це була Анґеліна, то говорити з нею треба подумки.
Він розплющив очі, пошукав її поглядом.
Спершу — нічого.
Раптом здалося, ніби повітря у лікарняній палаті ледь сколихнулося, змістилося на пару міліметрів. Наче все навколо трохи зсунулося з місця.
Тихий шепіт. У його голові.
Війнув теплий вітерець. Ніби повітря і темрява збіглися в розмірах, а тоді розширилися в одному поруху. Сполохи розкішних барв заквітчали стіни палати. Немов веселка. Кольори пульсували. Він завважив обриси Анґеліни. Її постать була невиразна й далека. Прозора.
Поволі, поступово обриси ставали чіткішими.