У 1939 році він приїхав до Аргентини для участі в шаховій олімпіаді як представник Польщі. Найдорф був євреєм і через початок Другої світової війни вирішив не повертатися до Європи. Його дружина, донька, батьки й четверо братів померли в концентраційному таборі. У 1972 році Найдорф пояснив особисті причини, які крилися за неймовірним рекордом: «Я зробив це не для того, щоб щось довести собі й іншим. Просто сподівався, що новина дійде до Німеччини, Польщі й Росії і хтось із членів моєї родини прочитає її та зв’яжеться зі мною». Але цього не сталося. Грандіозна демонстрація людської майстерності зрештою виявилася боротьбою проти самотності[75].

На сорока п’яти дошках було тисяча чотириста сорок фігур, зокрема дев’яносто королів і сімсот двадцять пішаків. Найдорф із зав’язаними очима стежив за кожною, одночасно керуючи сорока п’ятьма арміями, половина — білі, половина — чорні. Звісно, цій унікальній, справді обдарованій людині потрібна була дивовижна пам’ять, щоб це зробити. Чи ні?

Кожен гросмейстер, кілька секунд подивившись на шахову діаграму, може її досконало відтворити в пам’яті. Він розставить фігури саме там, де треба, без жодних зусиль, ніби руки живуть окремим життям. А от якщо дати аналогічне завдання людині, яка нічого не розуміє в шахах, вона пригадає розташування максимум чотирьох-п’яти фігур. Виникає враження, що в шахістів набагато краща пам’ять. Але це не зовсім так.

Чейз і Саймон довели це за допомогою діаграм, де фігури були розташовані цілком довільно. У таких умовах гросмейстери, як і решта людей, відтворювали тільки кілька позицій. Пам’ять у шахістів зовсім не дивовижна, вони просто мають практично натреновану здатність створювати візуальний або словесний наратив абстрактної задачі. Це відкриття стосується не тільки шахів, а й будь-якої галузі людських знань. Наприклад, кожен може запам’ятати пісню «Бітлз», але не зможе згадати набір тих самих слів у довільному порядку. А зараз спробуйте запам’ятати це довге, але не складне речення. А тепер ось це: речення, але це довге спробуйте а не складне зараз запам’ятати. Пісню легко вивчити, тому що текст і музика створюють наратив. Ми запам’ятовуємо не кожне слово окремо, а весь шлях, який вони прокладають.

Перейнявши естафету Сократа й Менона, Чейз і Саймон натрапили на таємну стежку до майстерності й знання. І, як виявилося, секрет у тому, щоб використовувати старі нейронні ланцюги, поки вони не адаптуються до нових функцій.

Мнемонічні техніки часто плутають із геніальністю. Ми віримо: якщо людина жонглює кульками, вона мастак, якщо спогадами — геній. Але ці два фокуси не так уже й відрізняються. Розвинути потужну пам’ять так само реально, як навчитися грати в теніс. Рецепт незмінний: практика, зусилля, мотивація й візуалізація.

Коли книжки були рідкістю, усі історії передавали усно. Щоб урятувати їх від забуття, люди використовували свій мозок як репозитарій. Через необхідність вони часто зазубрювали все механічно. У цей період виникла найвідоміша мнемонічна техніка, названа палацом пам’яті. Її авторство приписують Симоніду, давньогрецькому ліричному поетові з острова Кеос. Згідно з відомою нам історією, коли у Фессалії обвалився палац, він єдиний урятувався. Тіла були геть спотворені, тому впізнати й поховати їх із відповідними почестями було б неможливо, якби не пам’ять Симоніда. Той приголомшено виявив, що може чітко пригадати, де сидів кожен гість, коли будівля обвалилася. Завдяки цій трагедії він відкрив фантастичну техніку — палац пам’яті. Симонід зрозумів, що може запам’ятати будь-який довільний список об’єктів, якщо візуалізує їх у палаці. Це стало початком сучасної мнемотехніки.

Завдяки своєму палацу Симонід визначив унікальну особливість людської пам’яті. Техніка працює, тому що ми володіємо неймовірною просторовою пам’яттю. Не вірите? Подумайте, скільки мап і маршрутів (піших і транспортних) різними містечками й містами ви можете згадати. Зерно, яке посадив Симонід, дало щедрий урожай 2014 року, коли Джон О’Кіф і норвезька пара Мей-Брітт та Едвард Мозери здобули Нобелівську премію за відкриття системи координат у гіпокампі, яка об’єднує цю колосальну просторову пам’ять. Ця давня система краще збереглася в невеликих гризунів — незрівнянних штурманів, ніж у наших громіздких мізках. Розуміти своє положення в просторі було важливо завжди. На відміну від запам’ятовування столиць країн, чисел та інших речей, якого еволюція ніколи не вимагала від нашого мозку.

І це важлива думка. Повторно використовувати структури мозку, які раніше виконували інші функції, й адаптувати їх до нових культурних потреб — ідеальний сценарій. Палац пам’яті тут хрестоматійний приклад. Нам важко закарбувати в мозку числа, імена чи список покупок. Але згадати сотні вулиць, закутки й схованки батьківської оселі чи будинку друзів дитинства — суща дрібниця. Палац пам’яті працює на перетині двох світів: інформації, яку важко, але необхідно запам’ятати, і простору, де наша пам’ять почувається як удома.

▶ Прочитайте цей список і спробуйте його запам’ятати за тридцять секунд: серветка, телефон, підкова, сир, краватка, дощ, каное, мурашник, лінійка, чай, гарбуз, палець, слон, барбекю, акордеон.

Тепер заплющте очі й спробуйте повторити їх в аналогічному порядку. На перший погляд, це складне, майже нереальне завдання. Але ті, хто вже збудував свій палац, хоча на це піде кілька годин роботи, легко відтворюють подібний список. Це може бути відчинений чи зачинений палац, багатоквартирний будинок чи вілла. Усе, що вам потрібно, — іти кімнатами й закутками й по черзі розташовувати в них перелічені об’єкти. Але просто їх називати недостатньо. У кожній кімнаті ви створюєте яскравий образ залишеного об’єкта. Цей образ повинен бути емоційно зарядженим, можливо, із сексуальним, жорстоким чи огидним підтекстом. Незвична уявна прогулянка своїм палацом, під час якої ми зазираємо до кожної кімнати й бачимо епатажні óбрази з потрібними предметами, залишиться в пам’яті довше, ніж слова.

Отже, надзвичайна пам’ять спирається на вдало дібрані óбрази об’єктів, які ми хочемо зафіксувати. Запам’ятовування перетворюється на творче завдання, яке поєднує архітектуру, дизайн і фотографію. Замість звичної суворої й пасивної функції нашого мислення ми отримуємо креативну вправу.

Якщо коротко, то покращити пам’ять — значить не збільшити шухляду, де припадають пилом спогади. Основа пам’яті не схожа на м’яз, який можна натренувати й зміцнити. Коли технології досягли потрібного рівня, Елінор Маґвайр підтвердила це припущення, дослідивши фабрику спогадів. Вона з’ясувала, що мозок людей із рекордною пам’яттю анатомічно нічим не відрізняється від усіх інших. Їхні інтелект і здатність запам’ятовувати речі поза своєю спеціалізацією виявилися цілком звичайними, як і в гросмейстерів-віртуозів. Ці рекордсмени вирізнялися тільки використанням просторових структур для зберігання даних. Їм удалося перетворити свої мапи так, щоб за їх допомогою запам’ятовувати довільні об’єкти.

Коли ми вчимося бачити, відбувається приголомшлива церебральна трансформація. Це стається на дуже ранньому етапі життя, тому жодних спогадів про те, як виглядав світ доти, не залишається. Наша візуальна система за частку секунди визначає в потоці світла форми й емоції, і це відбувається без жодних зусиль чи свідомого розуміння, що треба щось зробити. Але перетворити світло на форми — настільки складне завдання, що ми досі не сконструювали здатних на це машин. Рóботи виходять у відкритий космос, керують літаками, грають у шахи краще, ніж найвідоміші гросмейстери, але не можуть бачити.

Для того щоб зрозуміти, як мозку вдається це робити, почнімо з обмежень: з’ясуймо, за яких умов на нього чекає поразка. Для цього пропоную простий, але красномовний приклад. Якщо вже ми розмірковуємо про здатність бачити, тут зображення заміняє тисячу слів.

Два об’єкти на наведених рисунках дуже схожі. І, звісно, дуже помітні. Але якщо занурити їх в океан штрихів, станеться дивна річ. Зорова система мозку поведеться абсолютно по-різному. Об’єкт праворуч неможливо не помітити, наче він іншого кольору й виділяється в прямому значенні слова. Об’єкт ліворуч поводиться по-іншому. Ми бачимо змійку зі штрихів, тільки старанно придивившись, а сприйняття нестабільне: варто сфокусуватися на одній частині, як інша потопає в текстурі.

Об’єкт, який ми помічаємо одразу, можна порівняти з мелодією, що звучить гармонійно й сприймається як одне ціле, другий об’єкт — із випадковими звуками. Візуальна система, як і музика, має правила, які визначають організацію зображення й диктують, що ми сприймаємо й запам’ятовуємо. Природно й цілісно згрупований об’єкт, обробка якого не потребує багатьох зусиль, називають гештальтом. Цей термін запропонувала група психологів, що на початку ХХ століття відкрили закони, за якими зорова система конструює форми. Ми засвоюємо ці правила, як і правила мови.

Далі ми розглянемо, як це працює. Чи можна натренувати й змінити мозок так, щоб він майже миттєво й автоматично помічав будь-який об’єкт? Відповідаючи на це запитання, ми окреслимо теорію людського навчання.

Сьогодні більшість кремнієвих комп’ютерів працюють з одним-двома процесорами. Вони здійснюють обчислення дуже швидко, але можуть опрацьовувати тільки одне завдання за раз. Натомість наш мозок — це дуже потужна машина паралельної дії, яка одночасно виконує мільйони розрахунків. Мабуть, це його головна особливість, яка дозволяє швидко й ефективно розв’язувати проблеми, які ми досі не можемо делегувати навіть найпотужнішим комп’ютерам. Розробники обчислювальної техніки докладають багато зусиль для розробки паралельних комп’ютерів, але результати їхніх старань непевні. Перед науковцями в цій галузі постають дві фундаментальні проблеми: знайти спосіб дешево виробляти необхідну кількість процесорів і навчити їх ділитися інформацією.