Так раб зрозумів, що, подвоївши сторону квадрата, він збільшує площу в чотири рази. А Сократ продовжує гру в запитання й відповіді. У процесі раб відповідає, виходячи з того, що вже знає, і висловлює інтуїтивні геометричні принципи. Він уміє вчитися на власних помилках і виправляти їх.

Наприкінці діалогу Сократ малює на піску ще один квадрат, сторона якого дорівнює діагоналі першого.

І раб на власні очі бачить, що новий квадрат складається з чотирьох трикутників, а перший — із двох.

— Ти згоден, що це сторона квадрата, площа якого вдвічі більша за площу першого? — запитав Сократ.

Раб відповідає ствердно, а отже, схематично розуміє суть теореми Піфагора: квадрат гіпотенузи дорівнює сумі квадратів катетів.

Діалог закінчується тим, що раб, просто відповідаючи на запитання, доходить до розуміння однієї з найважливіших теорем західної культури.

— То як, Меноне, раб хоч раз висловив думку, що йому не належала? — питає Сократ.

— Ні, — відповідає Менон.

▶ Психолог і освітянин Антоніо Баттро зрозумів, що цей діалог — матеріал для безпрецедентного дослідження, чи існують інтуїтивні здогадки, які не змінилися за століття й тисячоліття. Я й моя магістрантка Андреа Ґолдін узялися за це завдання, повторили запитання Сократа дітям, підліткам і дорослим і виявили, що, хоча минуло близько двох із половиною тисяч років, вони відповідали майже ідентично. Ми дуже схожі на давніх греків[69], розуміємо те саме, що й вони, і робимо аналогічні помилки. Отже, існують шаблони мислення, настільки вкорінені в людську природу, що залишаються незмінними в різних епохах і культурах.

І неважливо, чи справді цей діалог колись відбувся. Можливо, це лише мисленнєва симуляція Сократа чи Платона. Ми довели, що діалог міг відбутися справді майже дослівно. Навіть через два з половиною тисячоліття люди відповідали на запитання так само, як раб.

Під час цього експерименту мною керувало бажання заглибитися в історію людської думки й перевірити гіпотезу, що студенти Південної Америки чи будь-якого регіону Землі у ХХІ столітті висловлюють ті самі примітивні математичні уявлення, що й афіняни в V столітті до нашої ери.

У Андреа була своя мета. Вона хотіла зрозуміти, як наука може вдосконалити освіту (і заразила цим прагненням мене). Тому в ході експерименту Андреа досліджувала зовсім іншу проблему: чи справді діалог такий ефективний, як нам здається? Чи можна успішно вчитися, відповідаючи на запитання?

▶ Андреа запропонувала після закінчення діалогу показати кожному учасникові новий квадрат інших кольору та розміру й попросити створити квадрат з удвічі більшою площею. Мені здалося, що повторити щойно вивчене — надто просте завдання. Я запропонував ускладнити перевірку. Чи зможуть вони перенести правило на інші фігури, наприклад трикутник? Чи зможуть намалювати квадрат з удвічі меншою площею?

На щастя, Андреа наполягла на своєму. І її припущення підтвердилося: значна частина учасників, майже половина, провалила найпростіший тест. Вони не змогли відтворити щойно вивчену інформацію. Що трапилося?

Про першу можливу відповідь у цій книзі вже йшлося: мозок часто володіє інформацією, але не може її виразити. Наче слово, яке крутиться на язиці. Тому, можливо, мозок ефективно засвоїв інформацію з діалогу, але у формі, яка не дозволяє її використовувати й виражати.

Цей механізм допоможе зрозуміти приклад із буденного життя. Людина багато разів їздить кудись на пасажирському сидінні. Одного дня їй доводиться сісти за кермо й рушити звичним маршрутом, але виявляється, що вона не знає, як туди дістатися. Проблема не в тому, що пасажир не бачив, куди їде, чи був неуважним. Просто запам’ятовування вимагає практики. Ось центральний аргумент проблеми навчання: одна річ — засвоїти знання per se, а зовсім інша — могти їх застосовувати. Другий приклад візьмемо зі сфери практичних умінь — гри на гітарі. Ми спостерігаємо за вчителькою, чітко бачимо, як вона розташовує пальці, щоб зіграти акорд, але, коли черга доходить до нас, не можемо повторити це.