Наші уявлення про час безсистемні й незрозумілі. Фраза «Скоро прийде Новий рік» дивна. Звідки прийде? З півдня, півночі, заходу? Насправді немає місця, де перебуває Новий рік. Він існує тільки в часі. І ця фраза, і аналогічна «Ми наближаємося до кінця місяця» відображають спосіб, у який розум організує думки. Ми залучаємо до цього й свої тіла. Так з’являються словосполучення голова уряду, права рука шефа, пуп землі та інші метафори[1], які відображають, що мислення організоване за шаблоном життя тіла. Тому, думаючи про дії інших людей, ми самі їх повторюємо, уживаємо чужі фрази, заражаємося чужим позіханням і сміхом. Можете провести простий експеримент, щоб перевірити цей механізм. Спілкуючись із кимось, зімкніть руки. Найімовірніше, ваш співрозмовник зробить те саме. Можете перейти до сміливіших жестів: торкнутися голови, почухатися чи потягнутися. Дуже ймовірно, що інша людина імітуватиме ваші рухи.
Цей механізм залежить від церебральної системи, яка складається з
Зрозумівши, як ми, дорослі, змішуємо сенсорні модальності в музиці, формах, звуках і мові, об’єднуємо сприйняття та діяльність, повернімося до розуму дитини, щоб з’ясувати, набутою чи вродженою є дзеркальна система. Чи розуміють новонароджені, що їхні дії корелюють зі спостереженням за іншою людиною? Мельтцофф розв’язав і цю проблему, щоб покінчити з емпіричною
Науковець провів іще один експеримент, у якому показував дитині три різні гримаси: з висолопленим язиком, відкритим ротом і зімкнутими й витягнутими наче для поцілунку губами. Спостереження показали, що дитина намагалася копіювати його міміку. Імітація вийшла неідеальною й несинхронізованою, адже дзеркало ще недосконале.
Та зазвичай дитина копіювала гримасу, яку бачила перед собою, а не дві інші. Отже, новонароджені здатні асоціювати побачені дії зі своїми, хоч імітують їх іще не настільки точно, як почнуть із появою мови.
Два відкриття Мельтцоффа — асоціації між нашими й чужими діями, а також між різними сенсорними модальностями — було оприлюднено в 1977 та 1979 роках. До 1980 року емпіричну догму майже повністю обеззброїли. Щоб завдати їй фінального удару, залишалося розв’язати останню загадку — помилку Піаже[2].
▶ Один із найбільш милих експериментів уславленого швейцарського психолога Жана Піаже називається «А-не-Б». Перша частина досліду відбувається таким чином: на столі з різних боків лежать дві серветки. Десятимісячному немовляті показують об’єкт, а тоді накривають його першою серветкою (А). Дитина без проблем і вагань знаходить річ.
За простим на перший погляд завданням криється когнітивний трюк, який називається «постійність об’єкта»: щоб знайти цей об’єкт, потрібно мислити глибше, а не просто отримувати інформацію від органів чуття. Об’єкт не зник. Його просто заховали. Щоб немовля це усвідомлювало, йому слід розуміти, що речі у світі не припиняють існувати, коли ми їх не бачимо. Звичайно, це абстрактна ідея[3].
▶ Друга частина експерименту починається аналогічно. Тому ж десятимісячному немовляті показують об’єкт і потім накривають той серветкою А. Тоді, коли дитина ще не встигла нічого зробити, експериментатор у неї на очах пересуває об’єкт під серветку Б. І тут стається дещо дивне: малюки піднімають серветку А, ніби не помітили дії, яку щойно бачили.
Ця помилка повселюдна. Вона майже невідворотно трапляється в десятимісячних немовлят із будь-якої культури. Ретельний експеримент говорить сам за себе й демонструє фундаментальні особливості нашого мислення. Проте висновок Піаже, що діти в цьому віці не до кінця усвідомлюють абстрактну ідею постійності об’єкта, хибний.
Коли експеримент переглянули через кілька десятиліть, з’явилася правдоподібніша й цікавіша інтерпретація: немовлята знають, що об’єкт перемістили, але не можуть використати цю інформацію. Вони контролюють свої дії зі значними збоями, наче сп’янілі люди. Якщо точніше, то в десятимісячних немовлят іще не сформувалася система гальмівного контролю — здатність утриматися від учинення дії, яку вони вже запланували. І цей приклад не виняток. Далі ми побачимо, що на перший погляд суперскладні й продумані до дрібниць сфери розумової діяльності на зразок моралі чи математики окреслені з дня нашого народження. Натомість елементарні деталі поведінки, наприклад відмова від рішення, дозрівають поступово й розмірено. Щоб зрозуміти, як ми про це дізналися, необхідно докладніше розглянути виконавчу систему «диспетчерської вежі» мозку — величезну нейронну мережу в префронтальній корі, що повільно формується протягом дитинства.
Мережа в лобовій корі, яка створює виконавчу систему, визначає нас як суспільних істот. Ось простий приклад. Коли ми вхопили гарячу тарілку, природна реакція — негайно її кинути. Але доросла людина пригальмує цей рефлекс і швидко оцінить, чи є куди поставити тарілку, щоб не розбити її.
Виконавча система регулює, контролює та адмініструє всі ці процеси. Вона розробляє плани, розв’язує конфлікти, керує увагою й пригальмовує деякі рефлекси та звички. Тому вміння людини контролювати власні дії залежить від надійності системи виконавчих функцій[4]. Якщо вона працює неналежно, людина впускає гарячу тарілку, відригує за столом і програє´ всі свої гроші «однорукому бандиту».
Лобова частка кори в перші місяці життя погано сформована й розвивається значно повільніше, ніж інші відділи мозку. Через це в немовлят простежують тільки дуже спрощені версії виконавчих функцій.
Психолог і нейродослідниця Адель Даймонд ретельно вивчила фізіологічний і нейрохімічний розвиток мозку протягом першого року життя, зокрема розвиток виконавчих функцій. Вона виявила чіткий зв’язок між окремими аспектами розвитку лобової частки кори й здатністю немовлят впоратися із завданням «А-не-Б».
Що заважає дитині розв’язати таку просту проблему? Вона не може запам’ятати кілька точок розташування предмета? Чи не розуміє, що його перемістили? Чи, може, як припускав Піаже, навіть не до кінця усвідомлює, що об’єкт не припинив існувати, коли його заховали під серветку? Використовуючи всі змінні в експерименті Піаже: скільки разів немовля повторює ту саму дію, як довго воно запам’ятовує розташування об’єкта і яким чином виявляє свої знання, — Даймонд зуміла продемонструвати, що головна перепона полягає в нездатності немовляти загальмувати реакцію, яку воно вже запланувало. Так дослідниця заклала підвалини для зміни парадигми: дітям не завжди потрібні нові поняття із зовнішнього світу, іноді їм просто необхідно навчитися виявляти розуміння вже вивчених.
Отож ми знаємо, що десятимісячне немовля не може не потягнутися рукою туди, куди запланувало, навіть якщо розуміє, що бажаний об’єкт перемістили. Виявляється, що це пов’язано з доволі специфічною нерозвиненістю нейронних ланцюгів і молекул, які забезпечують гальмівний контроль, у лобовій частці кори. Але як ми дізналися, що немовля справді розуміє, що об’єкт захований у новому місці?
Відповідь — його погляд. Немовлята, тягнучись до «неправильного» місця, дивляться на «правильне». Їхні погляд і рука вказують на різні локації. Очі демонструють, що дитина знає, де об’єкт, а рух руки — що вона не може загальмувати помилкову реакцію. Немовлята — і ми теж — двоголові створіння. У цій ситуації, як це часто стається, різниця між дітьми й дорослими полягає не в знаннях, а в здатності демонструвати ці знання у своїй поведінці.
Найефективніший спосіб визначити, про що думає дитина, — стежити за її поглядом[5]. Виходячи із засновку, що немовлята довше дивляться на дивні для них речі, можемо розробити серію ігор і виявити, які явища вони розрізняють, а які — ні, щоб дізнатися більше про їхні уявлення. Наприклад, у схожий спосіб визначили, що немовлята на другий день після народження вже мають поняття про числа; раніше ніхто й уявити не міг, як це дослідити.
▶ Експеримент відбувається так. Немовляті показують низку зображень. Три качки, три червоні квадрати, три блакитні кола, три трикутники, три палички… Повторюється в цій серії тільки абстрактний, складний елемент: усі предмети згруповані по три. Пізніше дитині показують дві картки. На одній намальовано три квітки, а на другій — чотири. На яку картку новонароджені дивляться довше? Звісно, погляд непостійний, але вони завжди приділяють більше уваги зображенню чотирьох квіток. І це не тому, що на цій картці більше предметів. Якщо показувати низку картинок, на яких зображено чотири об’єкти, потім малюки довше дивитимуться на малюнок із трьома. Мабуть, немовлятам нудно постійно бачити однакову кількість предметів, і вони дивуються, натрапивши на зображення, що порушує правило.