Зможе чи ні? Я багато років запитував про це в людей і виявив: переважна більшість упевнені, що ні. Вони вважають, що першому візуальному досвіду потрібен зв’язок зі вже засвоєним через дотик. Тобто людині необхідно одночасно торкатися й дивитися на кулю, щоб зрозуміти, що плавний вигин під пальцями відповідає округлій на вигляд поверхні.

Набагато менше людей упевнені, що попередній тактильний досвід може перейти у візуальний режим. А отже, сліпа людина відрізнить кулю від куба, якщо зможе бачити.

Джон Локк, як і більшість, думав, що сліпому доведеться вчитися бачити. Тільки дивлячись на об’єкт і торкаючись його одночасно, він зрозуміє, що між цими відчуттями існує зв’язок. Знадобиться своєрідний «переклад», оскільки кожен сенсорний регістр говорить своєю мовою, а абстрактне мислення виступає словником, який співвідносить тактильні й візуальні «слова».

Для Локка і його послідовників-емпіриків мозок новонародженого — порожня сторінка, tabula rasa, готова до того, щоб на ній писали.

Досвід перетворює й надає їй форми, а поняття з’являються, лишень діставши назву. Когнітивний розвиток починається з чуттєвого досвіду в зовнішньому світі, а з розвитком мовлення потребує тонкощів для тлумачення все глибших та складніших компонентів людського мислення: любові, релігії, моралі, дружби й демократії.

Емпіризм спирається на природничі уявлення. Тому не дивно, що він був настільки популярним і домінував у філософії свідомості із сімнадцятого століття до епохи видатного швейцарського психолога Жана Піаже. Проте реальність не завжди інтуїтивно зрозуміла: мозок новонародженого — не tabula rasa. Якраз навпаки. Ми народжуємося з готовими механізмами концептуалізації.

▶ Пересічне обґрунтування за філіжанкою кави не витримує перевірки простим експериментом психолога Ендрю Мельтцоффа, який модифікував запитання Моліньє, перевірив його й заперечив здогад емпіриків. Замість кулі й куба він використав два дитячі смочки: один гладенький і круглий та другий нерівний, із виступами. Метод простий. В цілковитій темряві дитині дають смоктати один зі смочків. Після цього обидва кладуть на стіл і вмикають світло. Немовлята прискіпливіше дивляться на смочок, який щойно тримали в роті, демонструючи таким чином, що впізнають його.

Елементарний експеримент руйнує міф, який існував понад триста років. Він засвідчує, що новонароджений після одного лишень тактильного контакту з об’єктом (у цьому віці діти отримують тактильний досвід за допомогою рота, а не рук) уже має уявлення, як цей об’єкт виглядає. А ще такий дослід заперечує поширену думку батьків, що погляд немовлят постійно блукає десь далеко й відірваний від реальності. Як ми упевнимося далі, психічне життя дітей насправді більш насичене й багатогранне, ніж ми вважаємо. Вони просто не вміють про це розповісти.

Наперекір нашій інтуїції експеримент Мельтцоффа відповідає на запитання Моліньє ствердно: так, новонароджені розрізняють два об’єкти, які доти сприймали тільки на дотик. Але чи буде так зі сліпою дорослою людиною, якій подарують зір? Відповідь на це запитання стала можливою не так давно, коли почали здійснювати хірургічне лікування щільної катаракти, яка спричиняла вроджену сліпоту.

Першим утілив мисленнєвий експеримент Моліньє на практиці італійський офтальмолог Альберто Вальво. Пророцтво Джона Локка справдилося: сліпа від народження людина навіть і близько не уявляла те, про що мріяла.

Ось слова одного з пацієнтів після операції, яка подарувала йому зір:

▶ Я відчував, що це початок нового життя, але часом мене охоплювали депресія й розпач, коли я усвідомлював, наскільки важко розуміти цей візуальний світ. […] Насправді навколо я бачу плями світла й тіні […], наче калейдоскоп рухливих зорових образів, значення яких не розумію. […] Уночі я радію темряві. Я мав би померти сліпим, щоб переродитися в зрячу людину.

Цьому пацієнтові було важко впоратися з подарованим зором: операція «відкрила» його очі, але не навчила бачити. Зіставлення нового візуального досвіду зі світом понять, вибудованих за допомогою слуху й дотику, просто виснажливе. Мельтцофф довів, що мозок людини вміє встановлювати відповідності між сенсорними модальностями, а Вальво продемонстрував, що за роки сліпоти це вміння атрофується.

І навпаки, коли ми стикаємося з різними сенсорними модальностями, з часом деякі відповідності між ними закріплюються. Довели це мій друг і колега Едвард Габбард і Вайдянатхан Рамачандран, вигадавши дві фігури, подані нижче. Одна з них називається Кікі, а друга — Буба.

Запитання: хто є хто?

Майже кожен відповість, що праворуч зображена Буба, а ліворуч — Кікі. Це очевидно, здається, що по-іншому не може й бути. Тим не менш така відповідність дивна, це наче сказати, що хтось виглядає, як Карлос. Такий феномен пояснюють тим, що, вимовляючи голосні /о/ та /у/, ми складаємо губи в широке кільце, яке «перегукується» з округлістю Буби. А під час вимовляння /к/ та /і/ задня частина язика піднімається й під кутом торкається піднебіння. Тому природно, що загострена форма відповідає імені Кікі.

Такі відповідності часто мають культурне походження й спричинені мовою. Наприклад, здебільшого у світі прийнято вважати, що минуле перебуває позаду, а майбутнє — попереду. Але це не завжди так. У Південній Америці, у гірських районах Анд, живе народність аймара, яка будує зв’язок між часом і простором по-іншому. У мові аймара слово найра означає минуле, а також попереду, перед очима. А слово кіпа, крім значення майбутнє, означає позаду. Тобто в мові аймара минуле перебуває попереду, а майбутнє — позаду. Це відношення дійсно відображає спосіб мислення цієї народності, тому що також виявляється в мові тіла. Аймара відводять руки назад, коли говорять про майбутнє, і простягають уперед, згадуючи минуле. На перший погляд це дивно, просто не вкладається в голові, але коли місцеві жителі пояснюють, чому так, їхнє тлумачення звучить набагато переконливіше, ніж звичні нам уявлення. Аймара вважають, що ми знаємо — бачимо — тільки минуле, тому воно перебуває попереду. Майбутнє ж невідоме, його наші очі не бачать, а отже, воно позаду. Аймара рухаються задом наперед у часі. Розмите невідоме майбутнє за їхньою спиною поступово потрапляє в поле зору, перетворюючись на минуле.

Разом із лінгвістом Марко Тревісаном і музикантом Бруно Мешем ми розробили нестандартний експеримент, щоб дізнатися, чи існують природні відповідності між музикою й смаком. Дослідження об’єднало музикантів, шеф-кухарів та нейродослідників. Музиканти імпровізували на фортепіано, надихаючись чотирма класичними смаками: солодким, солоним, кислим і гірким. Вони належали до різних музичних шкіл і стилів (джаз, рок, класика тощо), тому кожен запропонував особливу інтерпретацію. Попри різноманіття версій, ми помітили закономірності для кожного смаку.

Гіркому відповідали глибокі тривалі ноти, солоному — уривчасті (стакато), кислому — негармонійні мелодії у верхньому регістрі, а солодкому — тиха, повільна й ніжна музика. Так ми змогли підсолити композицію Isn’t she lovely? Стіві Вандера й створити кислу версію «Білого альбому» «Бітлз».