«Впусти мене».

«Що?»

Забуваю виставити фільтр подиву. Від справжнього здивування не можу навіть пригадати, якого він кольору.

«Ірмо, я в твоєму кварталі. У п’ятнадцятій секції…»

І після паузи:

«Я тут, у тебе за дверима».

Не відповідаю. Лише зараз до мене доходить, що він не пропонував синхронізуватися, отже, використав як контрапункт мої налаштування. Сповільнений Іґар, аж смішно.

За моїми дверима.

Паніка. Раптова і приголомшлива, навіть і близько не порівнювана з тією, що накривала мене тоді, у Загальному просторі. Він за дверима; повідомлення досі блимає на хвилі, і я подумки проговорюю його знову і знову, прокручую по колу, намагаючись чи то заперечити, чи то по-справжньому повірити.

«Впусти мене».

Охристо-жовтий фільтр прохання, майже благання.

«Навіщо?»

«Будь ласка. Це важливо. Перевитрату енергії на вхід я оплачу, не бійся».

«Я не…»

…не боюся: неправда.

…не хочу тебе бачити: теж неправда.

…не бачу сенсу: так, це вже ближче і переконливіше, але може бути — і буде — сприйнято як запрошення до подальшої розмови, прохання розтлумачити, аргументувати, переконати; якого чорта?! Чому я не можу просто взяти — і впустити?!..

Чому?

Бо я нікого не впускала у свій особистий простір — уже й не пригадаю, скільки внутрішніх років; відколи він у мене з’явився, відколи мама змогла собі дозволити, її ж я й не впустила сюди першою.

Категорично відкидала всі натяки знайомих і приятелів з роботи чи з мережевих спільнот, починаючи від власного милого шефа Ормоса і закінчуючи тусовщицею Маргаритою. Іґара зокрема теж — маю на думці, тоді, півтора року тому. Ми завжди зустрічалися тільки в нього, і ще зо два рази у його друга, який залишав нам код. Тільки не в мене.