Клосс мовчав.

— Сюди хтось ввійшов, адже я чув.

— Так. Я, — обізвався нарешті Клосс і підійшов ближче.

— Хто ви?

— Я привіз вам вітання від “тітки Зюзанни”.

Чоловік мовчав, немовби не зрозумів сказаного.

“Я ж не міг помилитися, — подумав Клосс. — Нарешті…”

— Ви — її знайомий? — запитав органіст.

— Родич, — відповів Клосс.

— Її все ще мучить ревматизм?

— З вересня вона почуває себе ліпше.

От і все. Тепер можна вже й розмовляти.

Органіст підійшов до Клосса, його пальці злегка торкнулися до погонів офіцера.

— Ти — в офіцерському мундирі, — сказав він. Згодом додав: — Прошу пробачити мені, я не повинен був про це питати. Чекав же тебе… Чи це значить, що “тітка Зюзанна”…

— Нічого це не значить, — сухо відповів Клосс. — Мені доручено прийняти рішення на місці.

— Це добре, — схвально відзначив чоловік. — Це добре, — повторив він, — що саме сьогодні.

— Доповідай, будь ласка.

Органіст вийняв з бляшаної коробки половинку цигарки. Вмостив її в отвір дерев’яного мундштука. Робив це не поспішаючи.

— Не давай мені вогню, — сказав. Вийняв з кишені велику, виготовлену з патронної гільзи запальничку. — Ти вперше у Вроцлаві?

— Вперше.